Ю Несбьо - Червоногрудка

— Еуне, у цієї людини є відхилення в психіці?

— Тут усе відносно. Ми всі з відхиленнями. Питання в тому, наскільки ми здатні відповідати встановленим у суспільстві нормам поведінки. Жоден вчинок сам по собі не є ознакою ненормальності, потрібно розглядати його в контексті інших дій. Скажімо, більшості людей імпульси проміжного мозку не дозволяють убивати собі подібних. Настанова на захист власного виду продиктована еволюцією. Але якщо довго тренуватися, можна здолати це внутрішнє гальмо. Тоді воно слабшає. Наприклад, у вояків. Якщо ми з вами раптом почнемо вбивати, відхилення у нас, швидше за все, з’являться. Але можливо, не з’являться, як не з’являються вони у найманих вбивць або… у поліцейських.

— Значить, якщо ми візьмемо солдата, що воював, скажімо, в Другій світовій війні — не важливо, на чиєму боці, — йому, щоб убити, потрібно здолати значно менший поріг, ніж іншій людині? При тому, що обидва психічно нормальні?

— І так і ні. Солдата навчили вбивати на війні, і, щоб внутрішнє гальмо не спрацьовувало, він повинен почуватися в тому ж контексті.

— Отже, він повинен думати, що, як і раніше, б’ється на війні?

— Загалом, так. Але якщо він так вважає і продовжує вбивати й вбивати, у медичному плані він не вважається хворим. Точніше — не більше хворим, ніж будь-який солдат. У такому разі можна говорити лише про розщеплене сприйняття дійсності, але тут ми з вами ступаємо на хисткий ґрунт.

— Чому? — запитав Халворсен.

— Хто вам скаже, що є дійсність, мораль і етика насправді? Психологи? Судді? Політики?

— Ну… — протягнув Харрі. — У всякому разі, вони кажуть.

— То ж бо й воно, — сказав Еуне. — Але якщо ви вважаєте, що у них є на це право, ваша думка або необдумана, або хибна. Думаючи так, ви відмовляєте собі в праві на моральну оцінку. Якщо когось, скажімо, посадили до в’язниці за те, що він перебував у цілком законній партії, йому захочеться знайти іншого суддю. Оскаржити справу, так би мовити, у вищій інстанції.

— Бог мій суддя, — пригадав Харрі.

Еуне кивнув.

— Що це, по-вашому, означає, Еуне?

— Можливо, таким чином він намагався пояснити свій вчинок. Що, незважаючи ні на що, йому важливо, щоб його зрозуміли. Як і більшості інших.

Дорогою до Фьоуке Харрі заїхав до ресторану «Скрьодер». Як і завше, о цій порі відвідувачів не було, Майя стояла біля телеекрана, курила і читала газету. Харрі показав їй фотографію Едварда Мускена, яку Халворсен роздобув напрочуд швидко, — напевно через автоінспекцію, адже два роки тому Мускену видавали права водія міжнародного зразка.

— Еге ж, бачила я цю зморщену пику, — кивнула Майя. — Але де і коли? Якщо я його пам’ятаю, значить, він навідувався сюди кілька разів, але точно, що не часто.

— Хто-небудь з інших відвідувачів розмовляв з ним?

— Ну й питаннячка у тебе, Харрі!

— Цієї середи о пів на першу хтось дзвонив з вашого телефону-автомата. Ти, звичайно, не зобов’язана все пам’ятати, але чи міг це бути він?

Майя знизала плечима:

— Міг, а що ж? А міг і Дід Мороз. Ти ж знаєш, як воно іноді буває, Харрі.

Дорогою на Вібес-ґате Харрі зателефонував Халворсену і попросив його навідатися до Едварда Мускена.

— Затримати його?

— Ні-ні. Лише перевір його алібі щодо вбивства Браннхьоуґа і сьогоднішнього зникнення Сіґне Юль.

Коли Сіндре Фьоуке відчинив двері, обличчя його було сірого кольору.

— Вчора до мене заскочив приятель з пляшкою віскі, — пояснив він, скорчивши гримасу. — Мені таке вже важкувато. Де мої шістдесят років…

Він засміявся і пішов знімати з плити кавоварку.

— Читав про вбивство того великого цабе з МЗС! — кричав він з кухні. — Там написано, що поліція виключає зв’язок між убивством і його словами про норвезьких легіонерів. А газета «Вердене ґанґ» вважає, що за цим стоять неонацисти. Ви в це вірите?

— Можливо, в це вірить «Вердене ґанґ». Ми ні в що не віримо і нічого не виключаємо. Як там ваша книга?

— Поки що справа мало посунулась. Але якщо я її закінчу, вона відкриє людям очі. Так, принаймні, я кажу сам собі, коли на мене нападає нудьга. Як от сьогодні.

Фьоуке поставив кавоварку на столик і сів у крісло. На кавоварку було намотано холодний рушник. Давня військова хитрість, — пояснив господар з лукавою посмішкою. Йому дуже хотілося, аби гість запитав, у чому суть цієї хитрості, але в Харрі було обмаль часу.

— Пропала дружина Евена Юля, — сказав він.

— Ну й ну! Втекла?

— Не думаю. Ви з нею знайомі?

— Особисто не зустрічав, але чув, який був переполох, коли Юль збирався одружуватись. Що вона була фельдшеркою і все таке інше. А що сталося?