Юрій Сорока - Крос у небуття

За хвилину білосніжна іномарка, створюючи несамовитий тріск у кущах підліску, помчала у свою останню подорож. Софрон, перед тим як зачинити дверцята, уважно оглянув плоди своєї «роботи», але не помітив, що поміж двох трупів на задньому сидінні, з тремтінням на вустах, намагався боротися із власним жахом забризканий кров’ю і мозковою речовиною, але усе ще живий хлопець. Скоро хвилі зійшлися над понівеченим автомобілем, і лише невеличкі брижі на воді нагадували про трагедію, яка розігралася щойно на березі Смотрича. Три темних іномарки мчали у напрямку Кам’янця-Подільського. Їхні пасажири поспішали відпочити від своїх праць.

26 квітня 1996 року. 5. 30.

Берег ріки Смотрич. 12 кілометрів від Кам’янця-Подільського

Павло Іванович Карась від учорашнього вечора мав такий гарний настрій, який зіпсувати не могло навіть повідомлення про початок Третьої світової війни. Та що там міфічна Третя світова! Такого настрою не зіпсує приїзд тещі на кілька тижнів. А теща у Павла Івановича, потрібно зауважити, могла зіпсувати настрій середньостатистичного дрібного службовця, навіть не акцентуючи на цьому уваги.

Як і минулорічний виїзд порибалити на Дністер, Павло Іванович ретельно готував зустріч з мрією і переживав все задовго до призначеної дати, плекаючи у думках сходження ранкової зорі і себе з вудкою у руках. Він мріяв про Дністер за кульманом у кабінеті, або у задимленій курилці. У салоні переповненого тролейбусу, або, засипаючи поряд з дружиною, Людмилою Володимирівною. Тією самою Людмилою Володимирівною, котра поступово перетворила життя Павла Івановича на тихий жах.

Дружина Павла Івановича Карася мала чітку впевненість, що її зовнішня привабливість може цілком компенсувати нестерпний характер, а чоловік у сім’ї потрібний саме для того, щоб день і ніч працювати для забезпечення її досить солідних потреб у грошових знаках. Тому й тримала Павла Івановича залізною хваткою, не даючи зайвий раз вхопити ковток жаданої свободи. Чи варто за таких обставин дивуватись, що той рідкісний протяг волі, яким ставав виїзд на Дністер у компанії з кількома давніми друзями й однодумцями, був для Павла Івановича подією непересічною.

Він ще звечора приготував три донних вудки й три спінінги, додав до звареної мамалиги кілька своїх фірмових інгредієнтів і довго хитався на хвилях у крихітному гумовому човні, доставляючи прикорм на потрібні ділянки русла.

Судячи з усього, рибалка мала видатися на славу – небо над вкритою зеленним підліском горою на сході вже набирало гарячих тонів. На ньому поступово згасали зорі. Вітру, здається, не варто очікувати – навкруги панувала тиха рибальська ідилія.

Павло Іванович обережно підняв скло й дмухнув на вогник ліхтаря «летюча миша». Полум’я блимнуло і згасло. Тепер у світлі ліхтаря не було необхідності. Павло Іванович, по-черзі, витягнув з води усі три донки, модернізовані гумовими амортизаторами для більш зручного закидання, закріпив волосінь на трьох вкопаних у берег стійках і заходився начіпляти на численні гачки наживку. Процес мав зайняти не менше чверті години з огляду на той факт, що на кожній з вудок малося по дванадцять гачків. Але це не турбувало Павла Івановича. Його уява вже малювала стурбований дзвін крихітного дзвіночка, тріпотіння натягнутої волосіні у руках і блискучий бік знаменитого дністровського ляща. Якщо поталанить, першу рибину він кине у приготований неподалік садок ще до того, як Ігор і Михайло, котрі учора «перехватили» за вечерею, вилізуть зі своїх наметів.

Павло Іванович обережно пустив у воду другу донку і збирався уже взятися за третю, коли його увагу привернули хлопки і незрозумілий шурхіт на протилежному березі. Придивившись, Павло Іванович розкрив від несподіванки рота. Не далі як за п’ять сотень метрів від нього, ламаючи підлісок, кручею униз летів білий автомобіль. Минуло близько десяти секунд, і іномарка з гучним сплеском впала у воду. Якусь мить коливалась на поверхні, після чого зникла у глибині.

– Господи праведний! – Павло Іванович відчув, як руки у нього затремтіли.

І він заволав. Зовсім не так, як це роблять на березі ріки досвідчені рибалки:

– Мишко, Ігор! Мерщій сюди! Треба швидко човна на воду спускати!

– Що тут? – першим підійшов Мишко. З перепою у нього було пом’яте й смішне обличчя, але Павлові Івановичу було не до сміху.

– Машина щойно у річку впала. Пливемо прудко, може хто живий залишився!