Юрій Сорока - Крос у небуття

– Загальний розклад не змінився?

– В якому розумінні? – Косий припалив чергову цигарку, п’яту від початку зустрічі.

– В розумінні хто під ким ходе і хто з кого має. Ну і взагалі…

– Все як було, – буркнув Косий. – Потап банкує у центрі, Циган на периферії. Є ще кілька гавриків, але так – статисти. Сили за ними немає.

– А Потап лише кришує бариг, чи може інші задумки має?

Косий знизав плечами.

– Несповідимі шляхи… Я багато не знаю, але йому вистачає. Шухеру Потап не хоче. Хоча й свого не віддасть.

– Цей точно не віддасть, – погодився Андрій.

– Слухай, начальник, пора мені валити, без ножа ріжеш! – не витримав нарешті Косий.

Соколовський зітхнув.

– Добре, дрібочи помаленьку. Якщо за колеса дізнаєшся, не забувай.

– Забудеш вас, – буркнув Косий і, не прощаючись, почимчикував геть.

Після недовгих роздумів вирушив до виходу і Андрій. Йшов вулицями міста, вдихаючи на повні легені густий аромат квітучої черемшини, намагався не думати про справи. Іти у відділ не хотілося, нагальної потреби у цьому теж не виникало. Хоча, якби хід думок Соколовського міг простежити його безпосередній патрон – перший заступник начальника міськвідділу, майор Кульчицький Олександр Степанович, в народі просто Степанович, він неодмінно знайшов би десяток аргументів проти такого рішення підлеглого. Але, на щастя, думки підлеглих знаходяться поза межами компетенції керівництва, тож Андрій Соколовський міг дозволити собі вісім цілком заслужених годин відпочинку. Він, поза всяким сумнівом, розумів, що за нього ніхто не буде друкувати звіт за півріччя, або опитувати можливих свідків крадіжки коліс автомобіля «Москвич» по вулиці Хмельницьке шосе 13/2. Але, поклавши руку на серце, Андрію було абсолютно наплювати як на перше, так і на друге. Стосовно крадіжки, на минулому розносі у начальника міськвідділу Соколовський цілком серйозно планував купити два «лисаки» і віддати їх потерпілому, дідугану, що взяв за звичку одягати повний комплект орденів і ходити до відділу як на роботу. Так, він ветеран війни, людина заслужена. І він постраждав від злодіїв. Та навіть з огляду на такий стан справ, Андрій ненавидів дідугана лютою ненавистю. І якщо досі не купив трикляті колеса, то тільки через банальну затримку заробітної платні. Безперечно, рано чи пізно злодіїв буде знайдено і покарано. Але про терміни можна було лише здогадуватися. Цілком ймовірно, заслужений пенсіонер до того часу доконає оперуповноваженого Соколовського або добереться до міністерських порогів у Києві.

Коли він зайшов до своєї невеличкої двокімнатної квартири на п’ятому поверсі облізлої «хрущоби», за вікном панував морок. Андрій без поспіху зняв черевики, повішав на вішалку оперативну кобуру з табельним ПМ, вимив у ванній кімнаті руки й обличчя, після чого увімкнув телевізор. Кілька секунд відсторонено спостерігав за рекламним безглуздям на екрані і почимчикував на кухню готувати яєчню. Не те щоб Соколовський обожнював яєчню. Просто видумувати щось інше не знайшлось бажання, а крім нього готувати було нікому. Уже близько півроку, з тих пір, як Тетяна забрала сина і поїхала жити до матері, мотивувавши свій вчинок тим, що «з неї досить» і «він їй життя зламав». Можливо, вона мала рацію, але роздумувати над резонами дружини Андрію хотілося ще менше, аніж займатися приготуванням вечері.

Коли пательня з омлетом зайняла своє місце на журнальному столику, а остогидлі рекламні ролики на екрані телевізора дали місце футбольному матчу, Соколовський нарешті відчув себе щасливим.

«Хоч би не задзвонив телефон», – сяйнула швидка думка. Відімкнути апарат він не міг з об’єктивних причин, тож залишалося сподіватися на милосердя долі.

Повечерявши, Соколовський запалив цигарку і ліг на диван. Іноді побути наодинці – справжнє задоволення. Лише тепер відчув втому, котра сковувала тіло після добрих дванадцяти годин ходіння містом, біганини коридорами управління, розмов з базарними торгашами, бомжами, наркоманами і злодюжками. Як наслідок – очі почали злипатися задовго до кінця першого тайму. Соколовський загасив недопалок, вимкнув телевізор і за мить вже спав.

Снів побачити не довелося. З чорного, немов дно моря безпам’ятства, вивів телефонний дзвінок. Андрій відкрив очі. За вікном розвиднялось. Годинник на стіні показував шосту п’ятнадцять ранку. Далі на милість фортуни сподіватися не доводилось.

26 квітня 1996 року. 2.00.