Рiчард Осман - Клуб убивств по четвергах

До речі, Кімната пазлів так називається, тому що в ній на трохи похилому дерев’яному столі в середині кімнати збирають найбільші пазли. Увійшовши до кімнати вперше, я побачила один на дві тисячі шматочків із зображенням гавані Вітстебла, у якому ще бракувало шматка неба завбільшки з кватирку. Я одного разу їздила на день до Вітстебла, але не змогла зрозуміти, чого навколо нього стільки галасу. Окрім устриць, ловити нічого.

Хай там як, Ібрагім накрив пазл товстим листом прозорого пластику, і саме там він, Елізабет і Рон розкладали фото розтину тієї нещасної дівчини. Тої, про яку Елізабет думала, що її убив хлопець. Той конкретний хлопець був лютий, бо його списали з армії, але ж у всіх є щось таке, правда? У кожного є сумна історія, але не кожен же йде вбивати людей.

Елізабет сказала мені зачинити двері, підійти та глянути на фото.

Ібрагім представився, потис мені руку й сказав, що у них є печиво. Він пояснив, що печиво лежить у два шари, але вони завжди намагаються спочатку подолати верхній шар, перш ніж братися до нижнього. Я сказала, що в цю релігію уже навернена.

Рон узяв у мене вино й поставив коло печива. Він кивнув на етикетку й відзначив, що воно біле. Тоді поцілував мене в щоку, від чого я задумалася.

Знаю, ви, мабуть, вважаєте, що поцілунок в щоку – це нормально, але ж не від чоловіків, яким за сімдесят. Чоловіки, які цілують тебе в щоку, – це зяті та подібні їм. Тож я від початку записала Рона до проворних гравців.

Я з’ясувала, що відомий профспілковий лідер Рон Річі живе в цьому селищі, з газети: вони з Джоном, чоловіком Пенні, доглянули поранену лисицю й назвали її Скарґіллом, про це писали, коли я щойно приїхала. Зважаючи на те що Джон був ветеринаром, а Рон, гм – Роном, я підозрювала, що виходив лисицю Джон, а Рон відповідав за називання.

Газета, до речі, називається «Чейзне слово» – це такий жарт.

Ми всі згуртувалися навколо фотографій розтину. Бідолашна дівчина – така рана навіть у ті часи зовсім не мала стати смертельною. Її хлопець утік із патрульної машини Пенні дорогою на допит в поліції, і відтоді його не бачили. Ще й добряче вдарив Пенні за її клопоти. Що й не дивно. Хто б’є жінок, той уже їх б’є.

Навіть якби він не втік, гадаю, йому все минулося б. Я знаю, що схожі випадки й досі постійно висвітлюють, але тоді все було ще гірше.

«Клуб убивств по четвергах» не збирався чарівним чином притягти його до правосуддя – гадаю, всі це розуміли. Пенні й Елізабет розкривали різні справи задля власної втіхи, але далі вони піти не могли.

Тож, гадаю, можна сказати, що подруги так і не отримали бажаного. Усі вбивці лишилися непокараними, усі були на волі, сиділи десь і слухали морський прогноз погоди. Скоєне збулось їм з рук – боюся, що так іноді буває. Що старшим стаєш, то більше доводиться з таким миритися.

Хай там як, це все філософія, яка нічого нам не дасть.

Минулого четверга ми вперше зібралися вчотирьох. Елізабет, Ібрагім, Рон і я. Як я вже казала, усе сталося доволі природно. Ніби знову зібрався пазл.

Я поки що дам спокій щоденнику. Завтра в селищі важлива зустріч. Я в таких випадках допомагаю розставити стільці. Зголошуюся добровільно, бо а) так я здаюся готовою допомогти і б) так я перша пробую закуски.

Зустріч буде консультацією про нове будівництво в Куперс-Чейзі. До нас прийде балакати про нього Ієн Вентем, сам великий пан. Я намагаюся бути чесною, де можна, тож сподіваюся, що не ображу вас, сказавши, що він мені не подобається. Він жива демонстрація того, скільки всього в чоловікові може піти не так, якщо дати йому волю.

Про нове будівництво здійнявся страхітливий галас, тому що вони рубають дерева, розкопують кладовище, а ще ходить чутка про вітряні турбіни. Рону не терпиться заварити із цього приводу воду, а мені не терпиться на це подивитися.

Відтепер обіцяю намагатися писати щодня. Триматиму кулаки за те, аби щось трапилося.

«Вейтроуз» у Танбридж-Велсі має кав’ярню. Ієн Вентем паркує «рейндж-ровер» на останньому вільному місці для людей з інвалідністю – не тому, що належить до них, а тому, що місце найближче до дверей.

Увійшовши, він помічає коло вікна Богдана. Ієн винен Богдану 4000 фунтів. Він трохи тягнув із боргом, сподіваючись, що Богдана виженуть з країни, але із цим наразі не пощастило. Хай там як, тепер він має для Богдана справжню роботу, тож усе вийшло на краще. Ієн махає полякові й підходить до шинквасу. Вивчає крейдяні написи на чорній дошці, видивляючись каву.