Рiчард Осман - Клуб убивств по четвергах

Донна вагається. Ібрагім ходить у хорошому костюмі, має прекрасну шкіру. Чудово пахне. У нагрудній кишені – вибагливо складена хустинка. Волосся рідшає, але ще не зникло. Черевця немає, підборіддя тільки одне. Але під усім цим… Гм-м-м. Донна дивиться на долоні Ібрагіма. Вони завжди видають правду.

– Вісімдесят? – наважується вона.

І бачить, як обвисають Ібрагімові вітрила.

– Точнісінько так, але на вигляд я молодший. Мені можна дати десь сімдесят чотири. Усі так кажуть. Мій секрет – пілатес.

– А у вас яка історія, Джойс? – питає Донна четверту особу із цієї групи – невисоку біловолосу жінку в лавандовій блузці й ліловому кардигані. Вона сидить і з ентузіазмом за всім спостерігає. Губи стулені, але очі ясні. Наче тиха пташечка, що завжди радо вітає проблиски сонячного світла.

– У мене? – каже Джойс. – У мене нема історії. Я була медсестрою, тоді мамою, а тоді знов медсестрою. Боюся, що й розказати нічого.

Елізабет коротко пирхає.

– Не давайте Джойс себе підманути, констеблю де Фрейтас. Вона з тих людей, які, скажімо так, завжди доводять справу до кінця.

– Я просто організована, – каже Джойс. – Тепер це не в моді. Якщо я кажу, що йду на зумбу, то я йду на зумбу. Я так звикла. З моєї родини значно цікавіша моя донька. Вона керує хедж-фондом – ви ж знаєте, що це таке?

– Не зовсім, – визнає Донна.

– Буває, – каже Джойс.

– Заняття із зумби зазвичай перед пілатесом, – вставляє Ібрагім. – Не люблю займатися обома. Це контрінтуїтивно для основних груп м’язів.

Донну весь обід гризло одне питання:

– Я розумію, що ви всі живете в Куперс-Чейзі, але можна спитати, як ви четверо стали друзями?

– Друзями? – Елізабет начебто здивована. – Ой, люба, ми не друзі.

Рон хихотить.

– Господи, сонце, ми не друзі. Лізі, тобі долити?

Елізабет киває, Рон ллє. Пішла друга пляшка. Чверть на першу.

Ібрагім погоджується.

– Не думаю, що «друзі» – це правильне слово. Ми б не збиралися разом просто заради товариства, у нас дуже різні інтереси. Рон мені подобається, але іноді з ним дуже важко.

Рон киває.

– Зі мною дуже важко.

– А в Елізабет неприємна манера розмовляти.

Елізабет киває.

– Боюся, що так і є. Я мало на кого одразу справляю гарне враження. Ще зі школи.

– Думаю, що Джойс мені подобається. Здається, вона нам усім подобається, – каже Ібрагім.

Елізабет і Рон знову погоджуються і кивають.

– Ох, дякую, – ніяковіє Джойс, ганяючи горошинки по тарілці. – От чого досі не винайшли плаский горох?

Донна намагається прояснити собі їхні слова.

– Якщо ви не друзі, то хто?

Донна бачить, як Джойс підводить очі й хитає головою до решти цієї незвичайної компанії.

– Ну, – каже Джойс, – по-перше, ми, звісно, друзі – просто до них усіх трохи повільно доходить. А по-друге, якщо цього не було зазначено, коли тебе запрошували, то це мій недогляд, констеблю де Фрейтас. Ми «Клуб убивств по четвергах».

У Елізабет від червоного вина поскляніли очі, Рон чухає татуювання – «Вест Гем», знов той футбольний клуб – на шиї, а Ібрагім начищає вже й без того начищену запонку.

Ресторан навколо потроху заповнюється. Донна – не перша гостя Куперс-Чейза, яка думає, що це – не найгірше місце для життя. Вона була ладна вбити за келих вина та вільний день.

– А ще я щодня плаваю, – завершує Ібрагім. – Від цього шкіра пружна.

Що це за місце таке?

Якщо вам колись заманеться поїхати з Фейргейвена магістраллю A21 й податися в серце кентського Вілду, на крутому лівому повороті ви неодмінно проминете стару телефонну будку, досі справну. Проїдьте ще сотню ярдів, поки не побачите вказівник на «Вайтчерч, Ебботс-Гетч і Лентс-Гілл», а тоді візьміть праворуч. Рушайте через Лентс-Гілл повз «Блакитного дракона» й фермерську лавку з великим яйцем коло входу, доки не дістанетеся кам’яного мостика через Робертсмір. Офіційно Робертсмір – це річка, але не очікуйте нічого грандіозного.

Одразу за містком зверніть праворуч на однобічну дорогу. Вам здаватиметься, що ви їдете не в той бік, але ця дорога коротша, ніж та, яку радить офіційний буклет, а також мальовничіша, якщо вам подобаються квітучі живоплоти. Урешті-решт дорога ширшає, а тоді з-поміж високих дерев на горбистій місцині по ліву руку почнуть визирати ознаки життя. Далі попереду ви побачите дерев’яну автобусну зупиночку, яка теж досі працює – якщо цим словом можна описати один автобус на день у котромусь із напрямків. Перед самою зупинкою ліворуч покажеться знак, що позначатиме в’їзд до Куперс-Чейз.