Рiчард Осман - Клуб убивств по четвергах

Над поселенням почали працювати років десять тому, коли католицька церква продала свою землю. Ще через три роки сюди переїхали перші мешканці, поміж яких, наприклад, був Рон. Населений пункт проголошували «Першим у Британії люксовим селищем для заслуженого відпочинку», хоча, якщо вірити Ібрагіму, який усе перевірив, насправді Куперс-Чейз став сьомим. Наразі в ньому живе 300 осіб, і сюди не можна переїхати, поки не виповниться шістдесят п’ять. Фургони із супермаркету «Вейтроуз» дзенькають вином і рецептурними ліками щоразу, як проминають сітчасте покриття дороги, що не дає пройти худобі.

Над Куперс-Чейзом здіймається старий жіночий монастир, а від нього витягуються в різні боки три сучасні житлові добудови. Більш як сотню років у цьому монастирі було тихенько, його сповнювали сухий шерех одіянь і тиха певність того, що піднесені молитви не залишаться без відповіді. Пройшовши його темними коридорами, можна було зустріти вмиротворених спокоєм жінок: жінок, наляканих стрімким світом, жінок, що ховаються, жінок, які раді служити вищій меті, і жінок, які щось комусь доводять – хоча давно забули, кому і що. Можна було побачити вишикувані в загальних спальнях одинарні ліжка, довгі й низькі обідні столи, капличку – таку темну й тиху, що можна заприсягтися, буцім у ній чуєш дихання Боже. Якщо коротко, можна було побачити сестер Святої Церкви – армію, яка ніколи ні від кого не відмовиться, годуватиме, вдягатиме й надалі потребуватиме та цінуватиме кожного. За це вона просила всього лиш цілого життя ревного служіння, а оскільки завжди є такі, кому це потрібно, то добровольців не бракувало. А тоді одного дня людина долала коротку мандрівку вгору пагорбом, через коридор дерев, до «Саду вічного спочинку» – залізні ворота й низька кам’яна огорожа «Саду» височіли над монастирем і одвічною красою кентського Верхнього Вілду навколо нього, – а її тіло лаштують в одномісному ліжку під простим каменем, поруч із сестрами Марґарет і сестрами Мері з попередніх поколінь. Якщо в людини колись були мрії, вони тепер могли бігати зеленими пагорбами, а якщо людина мала таємниці, вони надійно й навічно зберігалися в чотирьох стінах монастиря.

Ну, якщо точніше, в трьох стінах, бо західна стіна нині повністю засклена, щоб обслуговувати басейний комплекс для теперішніх жителів. Вона виходить на поле для боулзу, а за ним видніє паркінг для відвідувачів, дозволи на який видають так скупо, що Комітет паркінгу є наймогутнішою організацією в усьому Куперс-Чейзі.

Поруч із плавальним басейном є ще маленький «терапевтичний басейн проти артриту», на вигляд як джакузі – здебільшого тому, що то джакузі і є. Кожному, хто потрапляв на велику екскурсію під проводом власника комплексу, Ієна Вентема, після цього показували лазню. Ієн завжди трішечки привідчиняв двері й казав: «Божечки, у вас тут наче в лазні». Отакий він, Ієн.

Далі ви з ним підіймалися ліфтом до кімнат дозвілля. Тут спортзал і студія для фізичних вправ, де жителі можуть весело займатися зумбою посеред привидів одномісних ліжок. Тоді ще є Кімната пазлів для легших вправ і спілкування. Є бібліотека й зала для людніших і менш спокійних зустрічей комітетів або перегляду футболу на пласкому телевізорі. Тоді знову вниз, на перший поверх, де довгі низькі столи їдальні монастиря тепер звалися «сучасним концептуальним рестораном».

У самому серці селища, під боком монастиря, стоїть його рідна капличка. Блідо-вершкова ліпнина стуко робить її майже середземноморською з виду, на противагу різко готичному й темному монастиреві. Капличка незмінена й неушкоджена – це була одна з небагатьох умов продажу, на яких десять років тому наполягали розпорядники Сестер Святої Церкви. Жителям подобається навідувати капличку. Саме тут залишилися привиди – де досі шурхають одіяння й де каміння поглинає шепіт. Це місце, у якому почуваєшся частиною чогось повільнішого й лагіднішого. Ієн Вентем шукає лазівки в угоді, яка дала б йому змогу переобладнати капличку ще під вісім квартир.

З іншого боку монастиря до нього прилягає сама причина його існування – «Верби». «Верби» – це наразі селищний будинок для догляду. Сестри заснували тут 1841 року благодійну лікарню, доброчинно піклуючись про хворих і скалічених, для яких не було інших варіантів. У другій половині минулого століття вона стала будинком для догляду, поки в 1980-х законодавство не змусило його врешті закрити двері. Монастир тоді просто перетворився на кімнату очікування, і коли остання черниця у 2005-му відійшла в інший світ, Церква часу не гаяла й миттю продала всі об’єкти гуртом.