Рiчард Осман - Клуб убивств по четвергах

Бернард кивнув і гукнув до Елізабет:

– Сім стоунів три фунти й ще трошки.

Отакий він, Бернард.

Елізабет подякувала, сказала, що це звучить імовірно, і Бернард повернувся до кросворда. Я пізніше подивилася про сантиметри й дюйми – принаймні тут я мала рацію.

Елізабет повернулася до свого запитання. Скільки б прожила поранена кухонним ножем дівчина? Я сказала, що, найпевніше, без стороннього втручання вона б померла хвилин за сорок п’ять.

– Ну добре, Джойс, – сказала вона, а тоді запитала інше: – Що було б, якби дівчині надали медичну допомогу? Не лікар, але хтось, хто міг би залатати рану? Можливо, хто служив в армії. Хтось такий.

Я за своє життя бачила чимало ножових поранень. Мені на роботі траплялися не самі лише розтягнуті щиколотки. Тож я й сказала, що тоді б дівчина зовсім не померла. Так і є. Їй було б невесело, але про таку рану було б легко подбати.

Елізабет покивала собі й підтвердила, що саме так і сказала Ібрагіму, хоч я тоді ще не була з ним знайома. Я вже зауважувала, що ця розмова сталася пару місяців тому.

Уся та історія геть не здалася Елізабет правдоподібною, і вона вважала, що дівчину вбив її хлопець. Я знаю, таке досі трапляється, і часто. Про таке пишуть.

Думаю, що до переїзду сюди така розмова могла здатися мені незвичною, але щойно перезнайомишся з тутешнім народом, дивуватися припиняєш. Минулого тижня я зустрілась із чоловіком, який, за його словами, винайшов колись м’ятне морозиво із шоколадною крихтою. Навряд чи я можу це якось перевірити.

Я була рада допомогти Елізабет цією дрібничкою, тож подумала, що можу про дещо попросити. Я спитала, чи не можна мені, бува, глянути на знімок трупа. Чиста професійна цікавість.

Елізабет осяйно всміхнулася, як усміхаються люди, яких просять показати фото онуків із випускного. Вона витягла з теки копію формату A4, поклала переді мною зображенням донизу й сказала, що я можу лишити знімок собі, бо в них усіх є копії.

Я сказала, що це дуже мило з її боку, і подякувала, а вона сказала «нема за що» й поцікавилася, чи можна поставити мені останнє запитання.

– Аякже, – сказала я.

Тоді вона мовила:

– Ви в четвер буваєте вільні?

Вірите чи ні, отак я вперше почула про клуб.

Констеблю Донні де Фрейтас хотілося б мати зброю. Хотілося б переслідувати серійних убивць у покинутих складах і невблаганно доводити справу до кінця, не зважаючи на свіже кульове поранення плеча. Можливо, хотілося б також розвинути смак до віскі й закрутити роман із напарником.

Але зараз їй двадцять шість, на годиннику 11:45, вона сідає до обіду із чотирма пенсіонерами, яких щойно зустріла, – і Донна розуміє, що для всього цього їй ще треба багато старатися. Крім того, вона мусить визнати, що година минула доволі цікаво.

Донна багато разів проводила інструктаж на тему «Практичні поради для домашньої безпеки». І сьогодні перед нею була звична літня публіка: ковдри на колінах, безкоштовне печиво, кілька людей безтурботно дрімали на задніх рядах. Вона щоразу дає однакові поради. Наголошує на абсолютній, тотальній важливості засувок на вікнах, переконує перевіряти посвідчення й ніколи не видавати персональної інформації, хай би хто не телефонував.

Понад усе інше, її присутність має заспокоювати й збадьорювати слухачів у цьому страхітливому світі. Донна це розуміє, а крім того, такі лекції звільняють її від сидіння у відділку й паперової роботи, тож вона зголошується добровільно. Відділок у Фейргейвені більш сонний, ніж Донна звикла.

Однак сьогодні вона опинилася в пенсійному поселенні Куперс-Чейз. Те здавалося доволі невинним. Пишним, спокійним, погідним – а дорогою Донна помітила приємний паб, у якому могла б пообідати на шляху назад.

Тож нагоди взяти серійного вбивцю в мертвий захват, застрибнувши на ходу до його моторного човна, доведеться ще почекати.

– Безпека, – почала була Донна, а сама тим часом роздумувала, чи не зробити собі тату. Може, дельфіна на попереку? Чи то надто стереотипно? І чи буде боляче? Мабуть, що так, але вона офіцерка поліції чи хто? – Що ми маємо на увазі, коли говоримо «безпека»? Ну, думаю, що різні люди уявляють її по-різному…

У першому ряді хтось підняв руку. Такого зазвичай не бувало, але коли вже взялася… Бездоганно вбрана жінка за вісімдесят хотіла щось сказати.

– Люба, я гадаю, що зараз скажу за всіх: ми сподіваємося, що це не лекція про засувки на вікнах. – Жінка озирнулася навколо, вбираючи схвальне бурмотіння.