Тесс Герритсен: Смертниці

Я скліпую сльози.

— Або ж ви відправите мене назад.

— Ні. Ні . — Жінка нахиляється до мене, дивиться дуже пильно. — Це тепер твій дім, якщо ти хочеш лишитися. Тебе не депортують, даю слово.

— Навіть якщо…

Я замовкаю. Не можу більше дивитись їй в очі. Сором затоп­лює моє обличчя, я опускаю погляд до столу.

— Ти не винна в тому, що з тобою сталося. Хоч би що з тобою робили ті чоловіки, хоч би до чого вони змушували тебе — це було силування. Це відбувалося з твоїм тілом, але душі ніяк не стосується. Міло, твоя душа лишилася чиста.

Нестерпно зустрічати її погляд. Я далі дивлюся вниз, на те, як скрапують на стіл мої власні сльози, і відчуття таке, наче це моє серце кривавить, наче кожна сльоза — це ще одна частинка мене, що стікає геть.

— Чому тобі страшно дивитися на мене? — тихо питає вона.

— Мені соромно, — шепочу я. — Усе те, що ви просите розповісти…

— Тобі було б зручніше, якби мене тут не було? Якби я на тебе не дивилася?

Я так і не піднімаю до неї очей.

Жінка зітхає.

— Гаразд, Міло, ось як ми зробимо. — Вона ставить на стіл диктофон. — Я ввімкну оце й вийду з кімнати. А ти розкажеш усе, що захочеш, усе, що пригадаєш. Можеш говорити російською, якщо так буде зручніше. Будь-які думки, будь-які спогади. Про все, що з тобою сталося. Ти говориш не з людиною, а з машиною. Вона тебе не скривдить.

Жінка підводиться, натискає кнопку запису й виходить з приміщення.

Я дивлюся на червону лампочку, що блимає на диктофоні. Плівка повільно крутиться, чекає на мої перші слова. На мій біль. Я набираю повітря, заплющую очі й починаю говорити.

Мене звати Міла, і це моя історія.

Jane Doe — прийняте в англомовних країнах умовне позначення пацієнтки чи загиблої, чиє ім’я невідоме.

Автоматизована дактилоскопічна інформаційна система.

Боб Вудворд і Карл Бернстайн — репортери, які перші почали висвітлювати скандал у Вотергейті, що призвів до відставки президента Ніксона в 1974 році.

Марка пістолета.