Тесс Герритсен - Смертниці

— Так, ми й чули три постріли, — сказав Гебріел.

Мора подивилася на нього.

— З яким інтервалом?

Гебріел замислився і знову відчув відлуння паніки. Він згадав, як кинувся до лісу, як із кожним кроком жах дедалі наростав.

— Два практично поспіль, — сказав він. — Третій — секунд за п’ять чи десять.

Мора мовчки перевела погляд на труп. Дивилася на біляве волосся, могутні плечі. На «ЗІГ Зауер» [4] Марка пістолета. біля правої руки.

— Що ж, — озвався Кроу. — Я б сказав, що це дуже очевидний випадок самозахисту.

Ніхто не відповів — ані про порохові опіки на обличчі, ані про затримку між другим і третім пострілами. Але всі знали.

Гебріел розвернувся й пішов до будинку.

Під’їзна доріжка вже кишіла транспортом. Він постояв, трохи засліплений спалахами проблискових вогнів, а тоді помітив Гелен Глассер, яка допомагала дівчині сісти на пасажирське сидіння свого авто.

— Куди ви її везете? — спитав він.

Глассер розвернулася до нього. Волосся, що відбивало синє світло проблискових вогнів, здавалося блакитною фольгою.

— У безпечне місце.

— Невже таке знайдеться?

— Повірте, знайду. — Глассер зупинилася біля дверей водія, глянула на будинок. — Знаєте, це відео все змінює. І ми можемо перевербувати Лукаса. Він тепер не має вибору, мусить співпрацювати з нами. Бачите, не все тепер зав’язано на цю дівчину. Вона важлива, але вона й не єдина наша зброя.

— Навіть якщо так, то чи вистачить цього, щоб скинути Карлтона Вінна?

— Немає людей, вищих за закон, агенте Дін. — Глассер глянула на нього, в очах блимнула сталь. — Немає.

Вона сіла за кермо.

— Заждіть, — гукнув Гебріел. — Мені треба поговорити з дівчиною.

— А нам треба їхати.

— Це на хвилину.

Гебріел обійшов до пасажирського сидіння, відчинив дверцята, пильно подивився на Мілу. Вона сиділа, зіщулившись, утиснувшись у сидіння, наче боялася його намірів. «Ще зовсім дитина, — подумав він. — І все одно вона сильніша за нас усіх. Маючи хіба що пів шансу, вона переживе що завгодно».

— Міло, — м’яко звернувся до неї він.

Дівчина підняла на нього недовірливі очі; можливо, вона вже ніколи не довірятиме чоловікам, і хіба ж не має на те причин? «Вона бачила від нас лише найгірше».

— Я хотів подякувати, — сказав Гебріел. — Дякую, що повернула мені мою родину.

Ось вона — тінь усмішки. Більше, ніж він сподівався побачити.

Він зачинив двері, кивнув до Глассер. Гукнув:

— Посадіть його.

— Саме за це мені й платять великі гроші, — засміялася вона й поїхала геть з ескортом поліції Бостона.

Гебріел піднявся до будинку. У вітальні Баррі Фрост про щось говорив з Барсанті, а спецпідрозділ ФБР виносив геть комп’ютер Лукаса й коробки з документами. Тепер це точно була федеральна справа, і департамент поліції Бостона передавав розслідування бюро. «Навіть і так, — подумав Гебріел, — чи далеко вони зможуть зайти?» А тоді на нього подивився Барсанті, і Гебріел побачив у його очах ту ж сталь, що й у погляді Глассер. І помітив, що Барсанті тримає в руках відеокасету. Охороняє, мов святий Ґрааль.

— Де Джейн? — спитав він Фроста.

— На кухні. Дитина зголодніла.

Його дружина сиділа спиною до дверей, вона не бачила, як він увійшов. Гебріел зупинився за нею, дивлячись, як вона притискає Реджину до грудей і тихенько й немелодійно щось наспівує. З усмішкою подумав: «Джейн ніколи не влучає в ноти». Реджина, однак, була не проти, вона тихенько лежала в по-новому впевнених материних руках. «Любов — це те, що приходить від природи, — подумав Гебріел. — Це все інше потребує часу. Доводиться вчитися».

Він поклав руки на плечі Джейн, нахилився й поцілував її волосся. Дружина підняла на нього сяйливі очі.

— Їдьмо додому, — сказала вона.

Ця жінка до мене добра. Наше авто підстрибує на ґрунтівці, вона бере мене за руку, стискає. Я почуваюся з нею безпечно, хоча й знаю, що вона не завжди буде поруч, не завжди триматиме мою руку. Є стільки дівчат, про яких треба піклуватися, стільки дівчат, досі загублених по темних кутках цієї країни. Але зараз вона тут, зі мною. Вона мене захищає, і я лину до неї, сподіваючись, що вона мене обійме. Та її увага деінде, погляд зосереджений на пустелі, в якій їде наша машина. Її волосина впала мені на рукав і блищить, мов срібна нитка. Я беру її, кладу до кишені. Можливо, це буде єдиний сувенір на згадку про неї, коли наш спільний час добіжить кінця.

Авто зупиняється.

— Міло, — каже вона, злегка штурхаючи мене. — Ми вже близько? Це ті місця?