Тесс Герритсен - Смертниці

Я піднімаю голову від її плеча й дивлюсь у вікно. Ми зупинилися біля пересохлої річки, де ростуть покручені, вимучені дерева. Далі — коричневі пагорби, усипані валунами.

— Не знаю, — кажу я їй.

— Схоже на те місце?

— Так, але…

Я дивлюся, змушую себе пригадувати те, що так палко намагалася забути.

Один із чоловіків на передньому сидінні озирається на нас.

— Тут знайшли слід, з іншого боку річища, — каже він. — Минулого тижня перехопили групу дівчат. Може, їй варто вийти й роздивитися. Раптом щось упізнає.

— Ходімо, Міло. — Жінка відчиняє дверцята, вибирається, а я не ворушуся. Вона схиляється до мене. М’яко каже: — Тільки так ми зможемо це зробити. Ти мусиш допомогти нам знайти це місце.

Вона простягає мені руку. Я неохоче беру її.

Один із чоловіків веде нас крізь поплутані кущі й дерева, вузькою стежкою в пересохле річище. Там зупиняється, дивиться на мене. Вони з жінкою обидва пильно дивляться на мене, чекають реакції. Я дивлюся на берег, на старий черевик, сухий, потрісканий від спеки. Спогад мерехтить, тоді різко фокусується. Я розвертаюся до протилежного берега, усипаного пластиковими пляшками, і бачу шмат синього брезенту на гілці.

Ще один погляд, і все стає на місце.

Там він мене вдарив. Там стояла Аня, зі скривавленою ногою.

Не кажучи ані слова, я розвертаюся й лізу на берег. Серце б’ється дуже швидко, жах стискає горло, але вибору немає. Я бачу її привид, він пурхає переді мною. Пасмо волосся, підхоплене вітром. Сумний погляд через плече.

— Міло? — гукає жінка.

Я не зупиняюся, пробиваюся крізь кущі, аж поки не доходжу до дороги. Тут. Тут стояли фургони. Тут на нас чекали чоловіки. Спогади виринають дедалі швидше, жахливі спалахи кошмару. Чоловіки ласо дивляться, як ми роздягаємося. Дівчина верещить, коли її притискають до капота. І Аня. Я бачу, як Аня лежить на спині, а чоловік, який щойно зґвалтував її, застібає штани.

Аня ворушиться, нетвердо стає на ноги, мов новонароджене теля. Така бліда, така тоненька — привид, а не дівчина.

Я йду за нею, за духом Ані. Пустеля всіяна гострими камінцями. З ґрунту випинаються колючі кущі, Аня біжить через них, скривавлені ноги спотикаються. Вона схлипує, тягнеться до того, що вважає свободою.

— Міло?

Я чую перелякані схлипування Ані, бачу біляве волосся, що падає на плечі. Перед нею — порожня пустеля. Якби ж вона змогла бігти швидше, далі…

Тріщить постріл.

Я бачу, як вона поточується, з неї вибиває повітря, кров ллється на теплий пісок. І все-таки вона підводиться, навкарачки повзе через колючі кущі, через каміння, що ріжеться, мов скло.

Гримить другий постріл.

Аня падає. Біла шкіра на коричневому піску. Це тут вона впала? Чи там? Я кружляю, відчайдушно намагаюся знайти місце. «Аню, де ти? Де?»

— Міло, скажи що-небудь.

Я раптом зупиняюся, не зводячи очей із землі. Жінка щось до мене говорить, я її заледве чую. Я спроможна тільки дивитися на те, що лежить у мене під ногами.

Жінка м’яко каже мені:

— Ходімо, Міло. Не дивися туди.

Та я не можу поворухнутися. Стою, заклякла, а двоє чоловіків схиляються до землі. Один вдягає рукавички й змітає пісок, відкриваючи схожі на вичинену шкіру ребра й брунатне склепіння черепа.

— Схоже, жінка, — каже він.

Усі мовчать. Гарячий вітер кидає пісок нам в обличчя, я кліпаю, очі пече. Коли знову розплющую їх, із піску виринає дедалі більше Ані. Вигин тазової кістки, коричневе стегно. Пустеля вирішила віддати її, тож вона постає з землі.

Ті, хто зникли, іноді до нас повертаються.

— Ходімо, Міло.

Я піднімаю очі на жінку. Вона стоїть так струнко, так неприступно. Сріблясте волосся сяє, мов шолом воїтельки. Вона обіймає мене, і ми разом ідемо до машини.

— Саме час, Міло, — тихо каже жінка. — Час розповісти мені все.

Ми сидимо за столом у кімнаті без вікон. Я дивлюся на стос паперу перед нею. Він порожній, чекає на розчерк ручки. На слова, які мені страшно промовити.

— Я вам усе розповіла.

— Навряд чи.

— Ви запитували, я відповіла на все.

— Так, ти дуже нам допомогла. Дала нам усе, що було потрібно. Карлтон Вінн таки сяде за ґрати. Він заплатить. Тепер увесь світ знає, що він скоїв, і ми вдячні тобі за це.

— Я не знаю, чого ще ви від мене хочете.

— Того, що замкнене ось тут. — Вона простягає руку понад столом, торкається мого серця. — Я хочу знати те, про що ти боїшся розповісти. Це допоможе мені зрозуміти, як вони працюють, допоможе боротися з цими людьми. Це допоможе врятувати інших дівчат, таких, як ти. Ти мусиш , Міло.