– Цей суб’єкт був тоді в залі, коли сталося вбивство, – пояснив комісар, – начебто сказав, що він лікар, чи якось так, уже не пригадую… Щось у ньому мене насторожило.
Ад’юнкт мовчки дивився на шефа, чекаючи скерування до дії.
– Може, він і не винен ні в чому, але простежте за ним, Самковський. Просто дізнайтеся, де він живе або куди найчастіше ходить.
Той почекав, доки суб’єкт нарешті закурить, і неквапним кроком вийшов з-за тумби. Чоловік рушив у бік Нового театру, і Самковський непомітно подався слідом. Зачекавши кілька хвилин, Вістович перейшов на інший бік вулиці. За мить він вже був у фойє філармонії, звідки піднявся сходами на другий поверх, де знаходився кабінет директора.
Директором виявися високий огрядний чоловік, значно вищий і огрядніший за самого комісара. Поруч з ним Вістович почувався худорлявим гімназистом. Зрозумівши, що перед ним поліцейський, директор занервував.
– Послухайте, комісаре, – заревів він своїм низьким басом, – я сказав поліції усе, що знав про те вбивство, і мені більше нічого додати. Хіба що…
Директор широкими ведмежими кроками підійшов до шафи і так різко її відчинив, що Вістович мимоволі опустив руку в кишеню, де лежав його револьвер. Складалося враження, що в шафі цей ведмідь тримав щось важке, чим зручно було відбити бажання навіть наближатись до його кабінету. Комісар устиг уявити в його ручиськах якийсь первісний дрюк, але директор, натомість, тримав зграбну пляшку грецького бренді. При цьому на його обличчі засяяла приязна усмішка.
– Любий комісаре, – промовив директор, – прийміть від мене скромний подарунок. Цей бренді я привіз колись зі своїх гастролей…
Від несподіванки Вістович відступив ледь не до самих дверей.
– Річ у тім, – продовжив директор, – що я зараз готую різдвяні музичні вечори, і мені зовсім не хочеться відволікатись на поліцію. Розумієте? Давайте спробуємо забути про цю справу.
Він усе наближався і наближався, несучи перед собою «Метаксу», аж комісару довелося виставити вперед долоню, аби той врешті зупинився.
– Пане директоре, я маю до вас лише два запитання, а тоді ви знову повернетесь до музики, – сказав Вістович.
– Лише два? – з недовірою перепитав той.
– Лише два.
– Гаразд.
Велетень повернувся за свій стіл і запропонував сісти комісару.
– Перше: мене цікавить, де зараз скрипаль, який грав того вечора, Ласло Перчені, – мовив Вістович.
Директор зморщив чоло і взявся перебирати папери на столі.
– Ми взяли йому квиток до Кракова, – сказав він, – от тільки не можу пригадати дату…
Нарешті директор віднайшов якийсь блокнот і, погортавши сторінки, натрапив на потрібний запис.
– Ось, дев’ятого грудня він вирушив зі Львова… Мені він ще зізнався, що планує затриматись у Кракові надовше з особистих причин. Але концерт у нього там шістнадцятого…
– Тобто за три дні, – промовив комісар.
– Атож. Якщо плануєте його допитати, то ще встигнете…
Директор виразно подивився на Вістовича, очікуючи другого, й останнього, запитання. Комісар не примусив чекати:
– Сьогодні з філармонії вийшов худий високий чоловік, – сказав він. – Я бачив його у вечір вбивства. Сивуватий, користується лорнетом, коли треба щось розгледіти зблизька. Очевидно, має слабкий зір. Пан знає, хто це?
– Ми не знайомі з ним особисто, – відповів директор, – після вбивства він двічі просив дозволу побути в залі. Вдруге якраз сьогодні… Говорив, що йому потрібно відчути тамтешню ауру. Мовляв, це допоможе знайти вбивцю. Він, напевно, медіум абощо. Я не заперечував, не хотілося сперечатися, у мене й без того досить клопоту. Та й аби не казали потім, що я заважаю розкрити злочин.
– Що ж, я дотримую слова, пане директоре, – сказав комісар. – Два запитання – дві відповіді. Не смію більше вас затримувати.
Він підвівся і простягнув руку на прощання.
– Візьміть «Метаксу», – примирливо попросив директор, – я від щирого серця. Гадаю, пан також поціновувач доброго бренді.
Комісар посміхнувся і прийняв подарунок.
– Дякую. Я надішлю вам щось зі своєї колекції і спробую більше не турбувати, – сказав він.
– Я трохи погарячкував, – знічено мовив директор, – багато роботи, знаєте… Утім, все ж допоможу слідству, коли що.
З цими словами вони й попрощались.
О десятій вечора потяг прибув до Кракова. Вістович зійшов на перон і впевненим кроком попрямував у місто. Перетнувши Двірцеву площу, комісар вийшов на вулицю Баштову і подався нею до Флоріанської вежі. Зима у Кракові була такою ж безсніжною, як і у Львові. Вечірня паморозь чіплялась до голих знечулених дерев, а паркові ліхтарі, здавалося, ледь-ледь просвітлюють густий вологий простір.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу