Богдан Коломийчук - В'язниця душ

На Погулянці Самковський попросив зупинити фіакр біля чималої вілли, збудованої в неоготичному стилі, що тягнулася в небо гострим дахом, спинаючись фундаментом на мертвий почорнілий пагорб. Безрадісний довколишній пейзаж і сира, швидше осіння, ніж зимова, погода якнайліпше підкреслювали величну моторошність помешкання покійного депутата Галицького сейму.

Піднявшись угору вимощеною доріжкою, поліціянти опинилися біля важких дубових дверей. Натиснувши на кнопку дзвінка, Вістович з подивом побачив, що відчинив їх привітний камердинер, а не ходячий мрець, як можна було сподіватися.

Усередині будинок також виявився значно веселішим, аніж зовні. У вітальні яскраво сяяло світло, завдяки чому можна було добре розгледіти багатий інтер’єр.

Гостям запропонували кави і попросили зачекати. Невдовзі до них спустилася засмучена жінка у чорній сукні. Вочевидь, це була вдова Раковського, і поліціянти поспіхом висловили свої співчуття. Жінка кивнула на знак подяки і пильно вдивилася в них червоними від сліз очима.

– У нас декілька запитань до вас, – запинаючись промовив комісар, – якщо пані дозволить…

Жінка вказала гостям на крісла і сама присіла на чудову бідермейєрську канапу.

– Прошу пані, хто запросив вас із чоловіком до філармонії того вечора? – запитав комісар, з насолодою вдихаючи запах кави, що струменів з невеличкої порцелянової філіжанки в його руках.

– Мій чоловік кохався на музиці й особисто знав багатьох відомих музикантів, – сумно промовила вдова, – його запросив Ласло Перчені, скрипаль, який грав концерт того вечора.

– Яким чином запросив? – перепитав комісар.

– Надіслав нам запрошення поштою, – пояснила жінка, – підозрюю, обоє були надто зайняті, щоб зустрітись, хоч віддавна товаришують.

– А чи пригадує пані, як вони зустрілись? – продовжив Вістович.

– Якщо я не помиляюсь… Здається, це було два чи три роки тому, у Відні… Так, саме у Відні, на прийомі в канцлера.

На останніх словах голос жінки затремтів, а потім урвався плачем. Навіть Самковський осудливо глянув на свого шефа. Той скорчив винувату гримасу і дістав з кишені портсигар. Забувши запитати дозволу, комісар запалив цигарку. Жінка перестала плакати і з огидою помахала рукою перед обличчям, ніби увесь дим від його цигарки зібрався в неї під носом. Вістович зрозумів, що в цьому домі не палять, але було вже пізно. Десь узявся той самий камердинер і поставив перед ним невеличку тарілку з чудовим орієнтальним розписом, яка мала б слугувати попільничкою. Нічого іншого, як загасити в ній недопалену цигарку, Вістовичу не залишалось.

Після цього комісар звівся на ноги і запитав дозволу оглянути особистий кабінет покійного. Жінка погодилась, наказавши камердинеру провести туди гостей, а сама перепросила і вийшла з вітальні. Поліціянти вдруге висловили свої співчуття, дочекались, поки двері за нею зачиняться, й подалися сходами нагору, куди ввічливо запросив їх камердинер.

В кабінеті, одна навпроти одної, стояли дві велетенські книжкові шафи, кожна з яких була вщент заповнена книгами. Біля вікна знаходився гарний різьблений секретер, а поряд з ним – чималий акваріум. Камердинер, видно, щоб не гаяти часу дарма, одразу ж заходився оглядати горщики з кімнатними рослинами. Ретельно оглянувши кожен, він наблизився до акваріуму. Зненацька слуга закричав…

Вістович від несподіванки випустив з рук гігантський фоліант німецької поезії і кинувся до нього. Камердинер скрушно дивився на поверхню акваріума, де плавала догори животом невелика рибка.

– Це блакитний конго, – зі сльозами на очах промовив камердинер, – улюблений вид пана Раковського. Відколи він помер, рибки також не хочуть жити без нього… Це вже четверта!..

Комісар і Самковський зітхнули з полегшенням. Їм начхати було на мертву рибку, і вони ледве стримувались, щоб не реготнути, бачачи, як камердинер обережно дістав її з води. Той докірливо на них подивився і вийшов з кабінету.

Скориставшись цим, комісар почав досліджувати шухлядки секретера. В одній з них виявився револьвер. Це був шестизарядний англійський «Webley». Руків’я зброї прикрашало кілька смарагдів, а поміж них виднілись літери «B.R.», що означало, вочевидь, ім’я господаря – Bartolomej Rakowski.

– Яка краса, – вихопилось у Самковського.

Вістович кивнув на знак згоди.

У найбільшій шухляді знаходилась чимала колекція старовинних монет. Усі вони були чітко погруповані, згідно з історичним періодом та країною, яку представляли. Окремо розміщувались грецькі драхми, римські динари, дві рідкісні скіфські монети, арабські дирхеми, декілька монет Карла Великого, а також цілий ряд золотих французьких екю часів Людовіка XII. Поліціянти так захопились спогляданням колекції, що не помітили, як повернувся камердинер. Він став поруч і зовні нагадував тепер сторожового пса, що був готовий вкусити першу-ліпшу руку, яка потягнеться до скарбів господаря.