Богдан Коломийчук - В'язниця душ

Вістович спробував заперечити, але не зумів збрехати. Вона посміхнулась і залишила його наодинці.

Вістович перевдягся в чистий костюм і, залишивши кілька вікон у своєму помешканні відчиненими, вийшов на вулицю. Комісар найперше подався до фризієра. Він знав, що схожий зараз на опудало горили з музею графа Дідушицького [13] Йдеться про перший природничий музей у Львові, що був створений на основі приватної колекції графа Володимира Дідушицького у 1875 році. , а тому з полегшенням зітхнув за півгодини, коли вже був поголений і сам від себе відчував легкий запах «Eau de cologne».

У поліції ніхто не звернув особливої уваги на його повернення. Складалось враження, ніби Вістовича не було тут від учора. Поліціянти віталися з ним, ледь відриваючись від справ, навіть якщо просто палили цигарки і теревенили про якісь дурниці.

Самковський при появі шефа звично підвівся з-за столу й одразу ж знову сів. На столі Вістовича лежала незграбно підшита справа.

– Це про вбивство у філармонії? – запитав комісар, хоч добре бачив заголовок.

Самковський кивнув. При цьому на обличчі практиканта з’явився вираз такого глибокого і дошкульного жалю, що Вістович сам його пожалів. Комісар, однак, не почувався винним. Самковський ще встигне зробити кар’єру в поліції, а от для нього ця справа буде рятівною.

Перечитавши уважно всі папери, комісар дістав з кишені блокнот. У голові ще стояв туман від похмілля, тож сумістити там усі факти було важко. Для цього Вістович мусив їх записати. Він пригадав, як під час концерту гримнуло два постріли і після другого Раковський упав з балкона.

– Гільзи познаходили? – запитав Вістович.

– Тільки одну, – відповів ад’юнкт, – в кінці залу, між останніх рядів.

– А іншу?

Самковський розвів руками.

– Вбивця не міг її підібрати, – продовжив комісар, – цим би видав себе. До того ж, одразу зчинилася паніка… Ця гільза досі десь там.

– Перший раз стріляли з «браунінга», – мовив Самковський, указавши пальцем на документи справи, – з «бельгійця». Хтозна, можливо, й убивця мав схожий пістолет.

Голос його став дещо бадьорішим, від чого комісар також повеселішав.

– Дорога зброя, – зазначив Вістович, – покійний Раковський, безперечно, на гіршу не заслуговував.

Ад’юнкт криво усміхнувся. Він полюбляв чорний гумор свого шефа, хоч самого Вістовича зараз, швидше за все, ненавидів.

– Пістолет невеликий, – додав комісар, – його зручно заховати… Я на їх місці також узяв би «браунінг».

– Я спробував пошукати, де у Львові можна купити таку зброю, – мовив Самковський.

– І що?

– Ніде.

– Нічого дивного. Треба бути дурнем, щоб для вбивства депутата Галицького сейму купувати таку зброю у Львові чи навіть у Галичині. Але добре, що пан перевірив, Самковський, – сказав Вістович.

– Чи знайшлися свідки? – знову запитав комісар.

– У поліцію ніхто не звертався, – відповів ад’юнкт.

Вістович тихо вилаявся і торкнувся пальцями своїх скронь, що несподівано почали шалено пульсувати. Похмільний біль повертався до голови. Раптом комісар забув про свій надокучливий кац.

– Послухайте, Самковський, – звернувся він до підлеглого, – здається, в нас є привід вважати себе дурнями.

– Чому? – не зрозумів той.

– Ви допитали Ласло Перчені?

– Кого? – не зрозумів практикант.

– Скрипаля, – пояснив комісар, – він стояв на авансцені, і вся ця вистава відбулася просто перед ним. Зрозуміло, що він у цей час був зайнятий музикою, але ж міг щось і побачити.

Вістович підвівся з-за столу і підійшов до підвіконня, на якому стояв графин із водою. Наповнивши собі склянку, комісар жадібно випив. Між тим Самковський також схопився з місця.

– Ви куди? – запитав комісар, бачачи, що той одягається.

– Шукати цього Ферше… Як ви сказали його звати? Скрипаля?

– Перчені, – повторив комісар, – не поспішайте, Самковський. Минуло три дні, й у Львові ви вже його не знайдете. Нам треба дізнатися, куди він подався далі.

Вістович навмисне зробив наголос на слові «нам». Нехай цей шмаркач таки зарубає собі на носі, що надалі слідство вестиме не він.

Комісар і собі почав одягати плаща.

– Зробимо так, – мовив він, – найперше відвідаємо помешкання убитого. Пан знає, де воно, Самковський?

– Звісно, – кивнув ад’юнкт, – на Погулянці.

Чоловіки вийшли на вулицю і, перейшовши на Баторія, зачекали біля «криміналу» на фіакр. Увесь цей час жоден з них не промовив ані слова. Тільки у фіакрі комісар брудно вилаявся, коли їх добряче трусонуло і біль у голові запульсував ще сильніше.