Богдан Коломийчук - В'язниця душ

– Певною мірою, – відповів той. – А ви поліцейський?

– Певною мірою…

Між тим до зали справді увірвались двоє постових, наробивши стільки галасу, мовби їх було зо два десятки.

– А от і ваші, – посміхнувся чоловік з лорнетом. – Стримайте їх, щоб вони випадково не затоптали цього сердегу. У нього й так препаскудний видався нині вечір…

Вістович, ніяк не зреагувавши на цей чорний жарт, випростався, щоб зустріти поліцейських.

– Пане комісаре! – в один голос вигукнули ті, виструнчившись біля нього.

Той важко зітхнув і роззирнувся довкола. Було два постріли, один з глибини залу, інший з перших рядів. Тим, хто стріляв, неважко було загубитися в натовпі й вийти разом з усіма із залу, а потім – і з філармонії. Лишалась надія на глядачів, в яких були перші та останні місця. Мусив же хтось із них побачити людей зі зброєю. Правда, цих імовірних свідків також тепер не знайдеш. Хіба що вони самі звернуться до поліції.

– Викличте сюди когось з Академічної, – наказав поліцейським Вістович.

Комісар відчував навіть полегшення від того, що цим буде займатись зараз хтось інший.

Один з постових кинувся виконувати його наказ. Нарешті увімкнули світло в залі. Чоловік з лорнетом кудись пропав. Залишилось тільки декілька зацікавлених осіб і його дружина, що трималась на відстані. Вона благально дивилась на нього, прагнучи якомога швидше залишити цю проклятущу залу. На сцені також зібралося декілька чоловік, очевидно, це були працівники філармонії.

Вістович наблизився до Анни і якось по-дурному їй усміхнувся.

– Я хочу звідси піти, – нервово промовила жінка, – негайно.

Комісар підкликав постового.

– Знайди для пані фіакр і простеж, щоб вона сіла, – наказав йому Вістович.

– Слухаюсь, – коротко відповів той і подав Анні руку.

Провівши їх поглядом, комісар заявив гучним голосом:

– Усіх інших також прошу вийти. Тут провадиться слідство!

Залишившись з убитим наодинці, Вістович найперше ретельно оглянув підлогу вздовж першого ряду. Потім уздовж другого і третього. Нічого не знайшовши, він сердито вилаявся і кілька хвилин мусив нерухомо постояти, щоб від голови відринула кров. Після цього він оглянув убитого і зробив декілька нотаток у блокноті. Тим часом повернувся постовий, що проводжав його дружину.

– Усе зроблено, пане комісаре, – доповів він.

– Чудово. А тепер стій тут, щоб ніяка франца не порухала тіло, – знову наказав комісар і подався до виходу.

В гардеробі він забрав свій плащ та капелюх. Тицьнувши кілька крейцерів гардеробнику, що мусив чекати його одного, Вістович вийшов на вулицю. Тут він зупинився і запалив цигарку. Всередині клекотіли лють і відчай. Комісар сподівався, що до Різдва Анна повернеться до нього. І хоч в обох зараз не найкращі часи, проте йому вірилось, що їхнє подружнє життя можна почати спочатку. Проте сьогоднішній вечір поховав усі надії. До Різдва залишався тиждень, і, схоже, на Вігілію Вістович укотре буде сам… Хіба що станеться Різдвяне диво чи втрутяться святі.

Замість святих на освітленій частині вулиці з’явилися дві знайомі постаті. Вони поспіхом наближались до нього, і нижча на зріст постать промовляла щось на кшталт: «Як же мене заграла ця служба…». Це був Фельнер, поліційний лікар, а поруч з ним – ад’юнкт Самковський. За цими двома поспішав постовий, якого комісар відправив за ними.

– Вістовичу, – Фельнер невідомо чому зрадів, – а пан, значить, кохається в музиці?

Підійшовши ближче, він потиснув комісарові руку. Те саме зробив Самковський. Вістович запалив другу цигарку.

– До сраки мені вже музика, – коротко відповів комісар.

І в цю фразу вмістилися всі його сьогоднішні розчарування. Двоє прибулих реготнули і попросили розповісти про те, що сталося. Вістович, урешті, мусив зайти з ними всередину, щоб доповнити розповідь фактами.

– А де були ви? – запитав Самковський, приглядаючись до тіла вбитого. Той, очікувано, залишався на тому ж місці.

– Посередині, – комісар вказав на свій десятий ряд.

– Отже, ви також нічого не помітили?

– Ні.

– Куля потрапила точнісінько в тім’я, – озвався Фельнер, – це ж треба, ще такого не бачив.

– Все просто, – пояснив Вістович, – перший постріл пролунав у глибині залу. Всі повернулись туди. З балкона було видно погано, тому він перехилився через край, щоб і собі спробувати роздивитись, хто стріляв. У цю мить убивця з перших рядів поцілив йому просто в тім’я.

– Цікаво, куди був спрямований той перший постріл? – задумливо спитав Самковський.