Богдан Коломийчук - В'язниця душ

Раптом комісар зауважив:

– Тут дечого бракує…

Вістович указав у правий верхній куток, де серед чеських і польських монет XIV–XVI століття виднілася прогалина.

Камердинер сумно усміхнувся і ствердно кивнув.

– Там мав бути празький гріш, – пояснив він, – одного разу, на прийомі в губернатора пан Раковський придбав його в іншого колекціонера і просто поклав до кишені. Коли ми повернулись додому, господар наказав мені підготувати місце в колекції, але виявилось, що монета зникла… Пан Раковський спершу ламав собі голову, куди вона могла подітись, а потім махнув рукою. Мовляв, що моє, те повернеться. Знаєте, він був таким фаталістом…

Раптом камердинер зауважив фоліант, що досі лежав на підлозі.

– Який жах! Як ви могли, комісаре?! – обурено вигукнув він. – Це видання безцінне!..

Камердинер кинувся до книги, підняв і дбайливо обстежив її з усіх сторін, а тоді обережно поставив назад на полицю. Було зрозуміло, що відносини з цим чоловіком зіпсовано остаточно. Поліціянти востаннє роззирнулись, вийшли з кабінету і спустилися сходами у вітальню. Вдова пана Раковського вийшла попрощатися з ними і повідомила, що вони можуть повернутися сюди в будь-який час, якщо виникнуть додаткові запитання. Втім, відчувалось, що насправді жінка хотіла сказати: «Я втомилась. І волію вас тут більше не бачити».

Поліціянти вийшли з будинку і знову рушили мощеною стежкою донизу. Вона вивела їх до брудного почорнілого озера, де на березі їх чекав фіакр.

– Іноді жінки вбивають своїх чоловіків заради спадку, – задумливо промовив Самковський, сівши поруч з комісаром. – Хтозна, можливо, це саме той випадок? Адже весь маєток Раковського тепер належить його дружині.

Вістович знизав плечима.

– Вона була поруч, коли в нього влучила куля, – відповів комісар, – настільки близько, що ця куля могла б влучити і в неї саму. Не думаю, що вона б так ризикувала. Урешті-решт, вбивство можна спланувати інакше.

– Все одно не хочу відмовлятись від цієї версії, – сказав ад’юнкт.

– Як завгодно, – трохи роздратовано промовив комісар, – тоді заодно складіть список інших можливих ворогів Раковського. Почитайте, що писали про нього в газетах, розшукайте ділових компаньйонів… Кому він був винен, хто був винен йому. Одним словом, як завжди.

Передчуття нудної рутинної роботи вбило ті незначні рештки доброго гумору, які були у Самковського. Йому більше не хотілося спілкуватись із шефом, і він озвався до нього тільки раз, щоб дізнатись, куди вони зараз прямують. Комісар відповів, що добре було б пообідати у Шнайдера, а після цього навідатись до директора філармонії, щоб дізнатись, де зараз Ласло Перчені, скрипаль, який, як виявилось, особисто знав убитого.

Самковському не надто хотілося обідати з шефом, але він добре знав, що той заплатить більшу частину рахунку, і така вигода взяла гору над неприязню.

У кав’ярні Шнайдера приємно пахло випічкою і гарячим вином. Кілька столів були прикрашені різдвяними віночками, в кожному з яких було по три свічки з червоного воску. Мабуть, в останній тиждень Адвенту з’явиться і четверта. На підвіконнях стояли кошики з пряниками, цукерками та іншими солодощами, заманюючи перехожих. Отже, коли хтось забував, що невдовзі Різдво, то в цій кав’ярні неодмінно про це згадував. Поліціянти були трохи спантеличені, тому значно повільніше, ніж завжди, попрямували до вільного столика. До них підійшов господар, радо посміхаючись постійним гостям, і запитав, чого ті бажають. Вістович замовив холодного пива і флячки. Самковський попросив те саме.

– З ким будете у Вігілійний вечір? – раптом запитав комісар.

Самковський нервово пересмикнув плечима.

– З родичів у мене тільки батько, але й той спився. Останнім часом мене навіть не впізнає… Тож, мабуть, сам.

– І я також, – зізнався Вістович, згадавши про Анну і свою невдалу спробу примиритися з нею.

Щоб не продовжувати цю розмову, обидва закурили. Невдовзі принесли пиво, а потім і флячки. Тільки тепер комісар позбувся похмільного болю в голові. Пообідавши, обидва з дещо кращим настроєм попрямували до філармонії.

На розі Театральної та Скарбковської Вістович несподівано ухопив практиканта за рукав і потягнув убік.

– Що трапилось? – здивовано запитав Самковський, коли вони обоє заховались за афішну тумбу.

Комісар звелів мовчати і вказав у бік філармонії. Там, біля входу, поміж колон стояв високий сивуватий чоловік і марно намагався запалити цигарку. Вітер щоразу гасив сірник.