Богдан Коломийчук - В'язниця душ

Жила впевнено підійшов до дверей і легенько постукав. Його чекали: двері прочинилися майже одразу, і всередину їх пропустив статечний швейцар.

– Другий поверх, двадцяті покої, – промовив він і простягнув ключ.

Обережно піднявшись сходами, чоловіки зупинились біля потрібного номера. Зсередини долинали звуки скрипки.

Жила єхидно посміхнувся.

– Розважає свою ягідку, – промовив він.

Журналіст нахилився до замкової шпарини і, приглядівшись, задоволено усміхнувся.

– Видно їх добре. Почекаємо трохи…

Невдовзі музика стихла, а натомість почулось легке шурхотіння і приглушена розмова. Жила відірвався від шпарини.

– Гадаю, ми ще встигнемо викурити по цигарці, – сказав він, відходячи убік.

Комісар кивнув і, діставши портсигар, приєднався до нього. На душі Вістовичу раптом зробилося препаскудно. Там, за дверима, двоє – чоловік і жінка – насолоджуються одне одним, розтягуючи задоволення наскільки це можливо. Навряд чи їм спадає на думку, що от-от в їхній потаємний рай увірвуться чорти в особі львівського поліцейського і місцевого нишпорки.

Вістович відчував і деяку заздрість. Уже довгий час він сам не міг володіти жінкою без будь-яких сторонніх думок і відчуттів. З повіями ніколи не був тверезий, а поруч з Бейлою почувався винним. Винним у тому, що повернувся б до дружини, якби та його потребувала. І в тому, що не міг нічого пообіцяти Бейлі, окрім своїх не надто частих візитів. І хоч вона нічого й не просила, а тільки завжди неквапно роздягалася і йшла до нього в ліжко, він однаково не міг сповна насолодитись її гарячими любощами.

З-за дверей почувся щасливий жіночий стогін. Жила знову єхидно усміхнувся і, загасивши недопалок, дістав з кишені спочатку ключ, а потім невеликий шпигунський «Ехро».

– Зроблю кілька знімків на згадку, – пояснив він.

Двері вдалося прочинити безшумно. Утім, навіть якби до кімнати увірвався цілий ескадрон кавалерії, коханці б його не помітили. Вони солодко вовтузились на розстеленому ліжку, відкинувши ковдру, тому перше, що побачили неждані гості, – голу дупу Ласло Перчені поміж парою струнких жіночих ніг. Стискаючи коханця стегнами і колінами, жінка сама, здавалося, вганяла його тіло у своє гаряче лоно. Руки її при цьому тримали його за плечі, час від часу впиваючись нігтями в шкіру і залишаючи на ній криваві подряпини. Було зрозуміло, що от-от хтось із них першим досягне фінальної насолоди.

В цю мить Жила голосно вигукнув:

– Jó estét! [14] Доброго вечора! (Угор.).

Бідолашний скрипаль підскочив так, мовби його вразило струмом. Жінка одразу ж застогнала ще дужче, вочевидь якраз досягаючи жаданої сатисфакції. Одночасно клацнув фотоапарат журналіста.

– Мі történik? [15] Що відбувається? (Угор.). – сердито закричав угорець, намагаючись чимшвидше надягти штани.

Його коханка тим часом злякано заховалась під ковдру. Про себе Вістович встиг відзначити, що в неї прегарне тіло, і музиканту неабияк поталанило.

– На жаль, маестро, я жахливо розмовляю угорською, – сказав Жила, – тому вам доведеться пригадати польську.

– Я вимагаю пояснень, чорт забирай! – майже без акценту виголосив скрипаль.

– Справедливо, пане Перчені, – втрутився Вістович, – щойно одягнетесь, ми все пояснимо…

Коли маестро, нарешті, був у сорочці та затягнув пояс, розмова відновилась.

– Може, пані відпустимо? – запропонував комісар, указавши на жінку, що досі спостерігала за ними з-під ковдри.

– Ні, вона – моя гостя і залишиться тут! – угорець намагався вимовити це твердо, але вийшло якось голосно-істерично.

Було зрозуміло, що він боявся залишитися з ними без свідків, сам-на-сам. Тим часом Жила зробив ще декілька знімків.

– На дідька ви фотографуєте? – запитав Перчені.

– Щоб маестро був з нами відвертий, – пояснив комісар, – і нічого не втаїв, відповідаючи на запитання. Інакше світлини спочатку побачить панська дружина, а потім…

– А потім залюбки віддамо їх у руки будапештським газетярам, – доповнив Жила.

Скрипаль сів на край ліжка. Він намагався вдати, ніби йому байдуже, втім, було видно, що це не так.

– Хто ви і на які запитання я повинен відповісти? – запитав угорець.

– Я з лемберзької поліції, – сказав комісар, – мені жаль, що здобувати вашу відвертість ми мусимо таким чином, але є підозра, що пан може сказати не все.

– Он які методи в поліції…

– Пригадайте свій концерт у Лемберзі, – перебив його Вістович, – не думаю, що пан його забув, оскільки того вечора сталося вбивство депутата сейму Раковського.