Богдан Коломийчук - В'язниця душ

– Он ви про що! Могли б одразу сказати, що прийшли у цій справі…

– Чому ви не звернулись до поліції після концерту? – запитав комісар.

– Я чекав, що прийдуть до мене, але не дочекався. А потім мені треба було вирушати.

Вістович сердито прикусив нижню губу. Скрипаль мав рацію, поліція мала б допитати його негайно.

– Хіба ви не бачили, хто стріляв? – запитав він.

– Ні.

– Це ж сталося просто у вас під носом. Вбивця був у перших рядах.

– Коли стоїш на сцені, не завжди видно зал, – пояснив Перчені, – світло б’є в очі. Щодо мене, то я бачу тільки інструмент і ноти.

– Сподіваюсь, вам не треба нагадувати, що ми прагнемо чесної відповіді? – сердито запитав Вістович.

– Я чесно відповів…

Запала мовчанка, під час якої присутні не зводили погляду один з одного.

– Я чув, що постріл пролунав зовсім близько, – знову озвався скрипаль, – ніби в мене біля вуха. Але я не бачив, хто стріляв. Ба більше! Я навіть не впевнений, з якого боку стріляли… Тут винна акустика. В театрі вона трохи особлива…

– Вдова вбитого розповіла, що ви були друзями з паном Раковським. – Вістович перейшов до наступного запитання.

Перчені знизав плечима.

– Ми познайомилися з ним у Відні на якомусь прийомі… – сказав він. – Цей чоловік кохався в музиці, і смію запевнити, дещо в ній тямив. Йому подобалось заводити знайомство з відомими музикантами. Ми кілька разів обідали, грали в карти, а півроку тому зустрілися тут, у Кракові.

– Де саме і за яких обставин?

– У спіритичному клубі «Брати потойбічні»…

Вістович і Жила не втримались від сміху.

– Так, я вірю у ці речі, – ображено промовив скрипаль. – І покійний Раковський вірив. Люди мають на це право!

– Даруйте нам, – перепросив комісар, – то ви кажете, спіритичний клуб?.. А де він знаходиться?

– На Скалці, неподалік монастиря Паулінів, – сухо відповів Перчені. – Учасники збираються там щоп’ятниці.

– Завтра п’ятниця, – сказав Вістович, – ви там будете?

– Чесно кажучи, я не збирався. На завтрашній вечір у мене заплановано репетицію, – з відчаєм у голосі відповів скрипаль.

Жила підніс до ока фотоапарат і, відшукавши через об’єктив коханку маестро, демонстративно зробив ще один знімок.

– Заради Бога, панове, я справді не можу пропустити репетицію! – Тон музиканта зробився плаксивим.

– Шкода, могли б викликати дух мертвого депутата і запитати, кому ж, курва, знадобилася його смерть, – іронічно зауважив журналіст.

Перчені жалісливо глянув на комісара.

– Ось що, маестро, – промовив той після паузи, – ви підете завтра на свою репетицію. Хіба що запізнитесь на якісь чверть години, вам можна…

Було помітно, як музиканту полегшало від цих слів.

– А запізнитесь тому, – продовжив комісар, – що все-таки з’явитесь на засідання «Братів потойбічних» і з’ясуєте одну річ.

– Яку? – тривожно перепитав Перчені.

– Чи є або були серед учасників клубу інші львів’яни. Близькі друзі, соратники чи партнери загиблого Раковського…

– Як я це з’ясую?

– Це ваш клопіт, пане Перчені… Я чекатиму одразу за монастирем, щоб ви не гаяли часу. Скажіть, о котрій годині.

Скрипаль нервово потер чоло.

– Сеанс о восьмій… О восьмій тридцять у мене репетиція… Не знаю, скільки часу мені знадобиться. Будьте там чверть на дев’яту, спробую встигнути, – промовив він.

– Що ж, домовились, – відповів комісар, одягаючи капелюх. – Тоді до завтра, маестро.

– Не проводжайте нас, вихід ми знайдемо, – єхидно додав Жила.

Перчені мовчки спостерігав, як вони вклонились його переполоханій музі, що так і не промовила жодного слова, і подалися до дверей.

Вийшовши з готелю, чоловіки на кілька хвилин зупинилися. З боку Вісли дув крижаний вітер, і обидва одночасно підняли коміри плащів та втягнули голови в плечі.

– Зимно, холера, – промовив журналіст.

Вістович з ним погодився.

– Тобі є де зупинитись? – запитав у нього Жила.

– Так, дякую, Яцку…

Обом насправді хотілося якомога швидше розійтися, оскільки ні для кого ця справа не була надто приємною.

– Завтра я зайнятий до пізньої ночі, – подаючи на прощання руку, сказав журналіст. – Ти вже без мене якось.

– Звісно.

Спекавшись один одного, чоловіки розійшлися в різні боки. Вістович подався на Мьодову, де в будинку поряд із синагогою завжди, як бував у Кракові, знімав кімнату. На щастя, господар, старий рабин Кальман, ще не спав і, впізнавши його, впустив. Комісар, утішений тим, що в сімдесятилітнього старця збереглася добра пам’ять, зайшов досередини, перемовився з ним кількома словами і подався до відведених покоїв. Постоялець не захотів вечеряти, але попросив принести йому родзинкової настоянки. Випивши, гість зі Львова з приємністю вклався в чисту постіль і проспав аж до полудня.