Богдан Коломийчук - В'язниця душ

Комісар постукав у двері. Рабин Кальман після довгої паузи все ж відчинив і злякано зайойкав. Після цього кинувся до вітальні, де підкинув дров у камін і наказав Вістовичу негайно знімати промоклий одяг.

Нарешті комісар, змащений горілкою і закутаний у шерстяну ковдру, задрімав у кріслі біля вогнища. Тим часом господар кинувся шукати свою мазь, щоб обробити постояльцеві поранені руки.

Коли Вістович розплющив очі, в кімнаті панували сутінки. Трохи полежавши з відкритими очима, він захотів перевірити, вечір це чи ранок, і спробував підвести голову. Та була гарячою і важкою, мовби хтось залив у неї розплавлений свинець. Її вдалося тільки трохи повернути.

Комісар побачив стіл, за яким сидів Жила і палив цигарку. Перед ним була філіжанка кави, попільничка і револьвер…

– Доброго вечора, комісаре, – посміхнувшись, привітався журналіст.

Отже, був вечір…

Вістович спробував відповісти, але захрипле горло не пропустило ані звуку. До кімнати зайшов господар будинку, тримаючи в руках гаряче молоко.

– Лишіться того, – сказав Жила, – цього чоловіка поставить на ноги тільки півлітри доброго шнапсу.

Вістович облизав губи і відповів йому вдячним поглядом.

– Судячи з усього, пана комісара підвело серце. Адже так, пане Вістовичу? – запитав Кальман. – Мені дуже знайома ця характерна блідість.

– Є трохи, – нарешті вичавив із себе комісар.

Кальман скрушно похитав головою і, поставивши молоко на столі, вийшов з кімнати десь у своїх справах.

– Якщо це так, тобі слід підлікуватися, – зауважив журналіст, – твоя робота не для хворого серця.

– Пусте. – Вістовича вже почала дратувати ця загальна турбота про його здоров’я.

Жила з неприхованим задоволенням відсьорбнув зі своєї філіжанки.

– Яку все-таки смачну каву готують жиди, – сказав він, – готовий навіть їх за це полюбити.

– Замість того сраного скрипаля на зустріч прийшли якісь покидьки, – прохрипів комісар.

– Знаю, – коротко відповів журналіст.

– Що за місто… курва… Всі про все знають.

Жила зробив ще один трохи нервовий ковток.

– Той спіритичний клуб, «Брати потойбічні», насправді не тільки клуб, а й справжня кримінальна ложа, – стишено сказав він, – досить могутня і впливова. Дотепер я не знав нічого про них, але зараз уже знаю… Тобі найкраще відлежатися день-два, а то й менше, і їхати назад до Лемберга, поки їм не стало відомо, що ти живий.

Вістович розумів, що коли це каже сам Жила, то так воно і є, без жодних перебільшень. А з огляду на те, що він зазвичай був досить стриманий, справи могли бути й гіршими, аніж здавалось.

– Дещо я, правда, дізнався з того, що тобі потрібно, – додав журналіст. – Тебе цікавило, чи були львів’яни серед учасників клубу?

Комісар ствердно кивнув.

– Був тільки один – якийсь Тадей Курка, студент… Але значиться тільки в клубі. Не думаю, щоб якогось студента прийняли до ложі.

Вістовича охопили одночасно злість і роздратування. Виходить, це все, за чим він приїхав до Кракова? Його ледь не втопили в зимовій річці, натомість він сам не дізнався нічого. І ні з чим повернеться до Львова?

Через два дні, коли минула гарячка, він заплатив господарю і, щиро йому подякувавши, рушив на двірець. Уже вранці наступного дня комісар був удома.

Опівдні до нього несподівано навідався Самковський. Вістович усе ще кепсько почувався, особливо після довгої подорожі, тому вирішив залишитись удома ще на день.

– Що трапилось? – замість привітання здивовано сказав комісар, щойно той переступив поріг.

Ад’юнкт відповів не одразу, затримавши погляд на перебинтованих руках шефа.

– Маю одну дуже важливу інформацію… Пан поранений?

– Просто подряпина, – відмахнувся Вістович. – Кажіть!

– Пригадуєте, доручали мені простежити того дивака, з яким ви розмовляли в філармонії одразу після вбивства Раковського? – спитав ад’юнкт.

Очі комісара спалахнули цікавістю.

– Так-так, звісно. Дізнався щось?

– Вам краще побачити…

Вістович хутко надягнув плащ, і вони вийшли на вулицю.

– Нам до жидівського цвинтаря, – повідомив Самковський і пришвидшив крок, щоб устигнути на трамвай, який якраз чекав пасажирів на зупинці. Комісар поспішив за ним, перемагаючи нестерпну ломоту в кістках і ледве дихаючи. У трамваї він полегшено сів на лаву.

Чоловіки вийшли біля Нового театру і подалися в бік синагоги на Шпитальну. Там вони завернули в невеликий провулок, що тягнувся до цвинтаря.

– Це тут, – промовив ад’юнкт, указавши на старі порепані двері.