Богдан Коломийчук - В'язниця душ

Відчинивши їх, прибулі найперше побачили поліціянта, який чергував біля сходів, що вели нагору.

– Все гаразд? – запитав у нього Самковський.

Той ствердно кивнув.

На другому поверсі вони зайшли у невелике помешкання, де одразу ж відчули різкий запах ліків.

– Це сюди найчастіше навідувався той медіум, – пояснив ад’юнкт, – хоча сам він мешкає на Клепарові.

Самковський знаком запросив комісара пройти далі, до кімнати. Там, на ліжку, він побачив жінку, наполовину вкриту ковдрою. На обличчі її виднілося кілька чималих синців і подряпин, на яких запеклася кров. Очі були заплющені, а темне сплутане волосся розкидане по подушці. Поруч сидів поліційний лікар Фельнер, копирсаючись у своєму саквояжі. Побачивши Вістовича, Фельнер на мить відволікся, недбало махнув рукою для привітання і знову поринув у свій саквояж.

– Знайшли її тут позавчора, – пояснив Самковський, – спить майже увесь час, допитати не вдалося, тож невідомо, хто це зробив. Швидше за все, той наш медіум.

– Помешкання, схоже, належить їй, – сказав комісар, роззираючись довкола.

– Без сумніву, – підтвердив ад’юнкт, – ще ми знайшли її паспорт. Дівчину звати Яніна Циновська.

– Медіума схопили? – запитав комісар.

– Ще ні…

Вістович сердито глянув на підлеглого.

– Він не з’являється в себе на Клепарові вже третій день, – пояснив Самковський. – Як тільки з’явиться – схопимо.

Ад’юнкт почувався ображеним. Якого дідька Вістович був невдоволений? Чи більше він зробив у Кракові? Не бажаючи більше слухати шефа, Самковський вийшов за двері, пояснивши, що мусить покурити.

Комісар наблизився до Фельнера.

– Жити вона буде, – сказав лікар, випереджаючи питання. – Життю нічого не загрожує… Тільки от мусиш сидіти і чекати, доки вона прокинеться.

Фельнер підвівся і накинув на себе плащ.

– Я тут більше не потрібен, – додав він. – Auf Wiedersehen.

Дівчина прокинулась лише за декілька годин. Уздрівши Вістовича і Самковського, що схилились над її ліжком, вона злякано закліпала очима. Чоловіки поспіхом почали пояснювати, що не мають жодних лихих намірів.

– Ми з поліції, – додав Самковський, але це злякало її ще більше.

Тільки за добрих півгодини вона заспокоїлась і поліцейським вдалося розпочати розмову.

– Як вас звати? – вирішив уточнити Вістович.

– Янка, – відповіла та, – Циновська…

– Хто з вами так повівся?

Дівчина мовчала. Поліцейські вирішили набратися терпіння і почекати, але відповіді не було ані за хвилину, ані за дві. Тоді Вістович запитав знову:

– Це той високий, худорлявий чоловік з лорнетом? Той, що заходив сюди?

Янка заперечливо хитнула головою.

– Він доглядав мене… Він нічого поганого мені не зробив…

Здивовані поліцейські перезирнулись. Ніхто з них не чекав такого повороту подій.

– Гаразд, я все розповім, – промовила Янка і, скривившись від болю, спершу звелася на лікті, а потім сіла на ліжку, підібгавши під себе ноги. – Ви ж інакше не залишите мене в спокої, правда?

– Правда, – криво усміхнувся Самковський.

Дівчина важко зітхнула і попросила води. Комісар підійшов до столу, наповнив склянку водою і приніс їй. Зробивши жадібний ковток, Янка промовила:

– Пан, про якого ви говорите, забрав мене з «вугільні» майже непритомною. Я тільки змогла назвати йому адресу, де мешкаю…

– Звідки? – перепитав комісар.

– З «вугільні», – повторила вона. – Це місце, де один чоловік влаштовує жіночі бої. Великий склад на околиці Замарстинова, в якому раніше зберігали вугілля. Для такої мети він дуже добре підходить, бо там поміщаються всі охочі глядачі. До того ж, місцина безлюдна…

– І ви брали в цьому участь?

– Так, але, як бачите, останнього разу суперниця виявилась мені не по зубах…

– А ви знаєте цього організатора? – знову запитав комісар.

– Хіба що на вигляд.

Вістович підвівся і підійшов до вікна. Натиснувши на залишок бронзової ручки, він трохи його прочинив, щоб впустити до кімнати свіжого повітря.

– А тепер, пані Циновська, мусите нам розповісти, як ви потрапили в ту «вугільню», – сказав він.

– Зачиніть вікно, – попросила вона, кутаючись у ковдру.

– Даруйте, – комісар виконав її прохання.

Втім, після цього запала довга мовчанка. Циновська ніяк не могла розпочати свою розповідь.

– Ми вас слухаємо, – нагадав їй комісар.

– Прошу вас, не підганяйте мене, – розпачливо сказала Янка, – після стількох бійок під регіт і крики усіх тих хлопів мені важко зв’язати слова докупи…