Богдан Коломийчук - В'язниця душ

Вістович терпляче чекав.

– З цим… чоловіком я познайомилась у… у Мамки Цимес, – видихнула вона.

Янка чекала подальших запитань, але поліціянти мовчали. Обидва знали про цей славетний будинок утіх, але жоден з них і гадки не мав, як розпитувати її далі. Обидва чекали, Що вона сама продовжить розповідь. Можливо, за інших обставин і Вістович, і Самковський не поводилися б так делікатно з повією, але зараз просто побоювались, що вона більше не промовить ані слова.

Янка відчувала страшенний сором, зізнаючись у своєму ремеслі, але відступати було нікуди. Треба все розповісти, інакше ці двоє не підуть звідси ніколи.

– Мені дуже потрібні були гроші, і він запропонував швидко їх заробити. У «вугільні» добре платили навіть тим, хто зазнавав поразки. Хоча, звісно ж, найбільше отримували переможниці…

– Опишіть нам цього чоловіка, – попросив комісар.

– Середнього зросту, лисуватий, завжди в дорогому одязі…

– Нам потрібні якісь особливі його риси. Можливо, щось незвичне в поведінці, – уточнив Вістович.

Янка пересмикнула плечима, але задумалась. За хвилину вона таки щось пригадала:

– Тоді, коли він… розуміє пан… коли він був зі мною у Мамки Цимес, то просив прийти до нього босоніж у самій сорочці.

Самковський презирливо хмикнув, пробурмотівши:

– Значить, від того мав стоячку. Це, звісно, нам дуже допоможе…

Вістович також був дещо розчарований.

– Це все? – перепитав він.

– Називав мене Гретхен…

– Гретхен?

– Так, і ще для нього я вивчила вірш німецькою.

– Пам’ятаєте автора?

– Ні.

– А назву?

– Також забула.

– Можете його нам прочитати?

Янка сяк-так пригадала кілька рядків.

– Goethe, «Wanderers Nachtlied», – упізнав комісар.

Спогад видався болючим. Колись цей вірш зі сцени декламувала його дружина.

Та раптом Вістовичу пригадалась бібліотека Раковського, де більшість книжок – це була якраз німецькомовна поезія.

Підвівшись, комісар оголосив, що допит завершено.

Того ж дня ввечері Вістович подався на вулицю 29 Листопада. Він вийшов з фіакра і рушив до старої вілли, що проглядалася крізь почорнілий непривітний сад. Бруківка була слизькою, але комісар не сповільнював крок, ризикуючи от-от послизнутись. Прочинивши високу металеву хвіртку, Вістович пройшов кам’яною доріжкою, яку хтось завбачливо посипав попелом. Нарешті, подолавши усі сходинки старого високого порога, він нервово постукав у двері. Ніхто не відчинив. Тоді Вістович постукав гучніше. Після четвертої спроби зсередини клацнув замок і великі сирі двері нарешті прочинились. За ними з’явився тип в елегантному, але трохи зім’ятому костюмі.

Змірявши того сердитим поглядом, комісар промовив:

– Я до полковника…

– Він на вас чекає, – несподівано приязно відповів той, – на другому поверсі.

Оминувши типа в зім’ятому костюмі, Вістович рушив до сходів і швидко збіг ними нагору. При цьому під лівою рукою знову запекло, проте комісар не зважав. Він за звичкою сягнув рукою до кишені плаща, але одразу ж пригадав, що його поліцейський револьвер на дні Вісли.

Тільки одні двері на другому поверсі були відчинені. Це були двері бібліотеки. Зайшовши досередини, комісар побачив там Редля, що незворушно гортав якусь книгу.

– Вітаю, пане Вістовичу, – першим озвався той, ледь відірвавшись від своєї справи, – даруйте, що ми так довго тримали вас на вулиці. Проста обережність.

Комісар, намагаючись заспокоїти дихання, пробурмотів щось у відповідь.

– Хочете води? – турботливо запитав полковник. – Може, чогось міцного?

– Ні, дякую.

Редль відклав, нарешті, книгу і закурив.

– Що ж, тоді поясніть, чому ви так прагнули зі мною зустрітись.

– Для того, аби повідомити вам одну новину, – відповів комісар, нарешті віддихавшись.

– Слухаю.

– Знайдіть когось іншого, хто буде розслідувати смерть того скурвисина Раковського, – твердо сказав Вістович.

Редль щосили намагався приховати своє здивування, але йому це погано вдалось.

– Може, все ж заспокоїтесь і вип’єте, комісаре?

– Йдіть до дідька, полковнику! Цей Раковський був справжнім негідником. Мало того, що належав до якоїсь кримінальної ложі, то ще й виявився любителем жіночих боїв! І не просто любителем, а засновником цілого бійцівського клубу… Тобто заробляв на цьому гроші. А його вдові, пане полковнику, гадаю, буде цікаво дізнатись, що її муж час од часу злягався з повіями у Мамки Цимес… В ненайгіршому, щоправда, борделі…

– До чого це? – перебив його Редль.