Богдан Коломийчук - В'язниця душ

– Отже, вбивство на горищі стається щовечора, – промовив комісар, – і щоразу один сюжет…

Тадей кивнув. Він уже не мав сил говорити.

– І жодних слів з їхньої розмови так і не вдалося почути?

Курка зітхнув.

– Я, безперечно, розумію, що вам зараз важко, – якомога стриманіше сказав Вістович, – але, як показує досвід, десь після десятого повтору окремі деталі вдається пригадати. Або ж люди визнають, що просто вар’ята траскають…

– Я не траскаю вар’ята! – несподівано вибухнув Тадей Курка. – Усе, що я розповів, – чиста правда. Щиро кажучи, ніколи б до вас не звернувся, якби цей чоловік, що взявся мені допомогти, не злякав мене більше за привидів.

– Ану ще раз про це, – озвався Самковський.

– Щойно жінка почала щось вимагати…

– Вимагати? – перепитав комісар.

– Так, здається… здається… – Курка зморщив чоло: – Вона просила заплатити…

– А ось і те, про що я говорив! – засміявся Вістович. – Нова деталь… Але продовжуйте, пане Курко.

– Отже, в той момент, коли та жінка просила невідомого їй заплатити, точніше, привиди…

Чергова єхидна усмішка на мармизі Самковського змусила його затнутися.

– Той чоловік задер голову, роззявив рота і почав щосили втягувати в себе повітря…

Поліцейські вкотре стримались від реготу.

– Що ж, пане Курко, тепер дозвольте сказати дещо мені, але не лякайтесь… Хоча куди вже там далі, – мовив комісар. – Я остаточно згадав один випадок, який трапився, здається, рік тому. Десь на Замарстинові (тепер я переконаний, що у вашому будинку) сталося цілком тривіальне, на перший погляд, убивство: лакей, що знімав кімнату на горищі, прикінчив повію, яку привів до себе. Ми шукали його, але знайшли вже також мертвим. Чоловік наклав на себе руки.

Не тільки Курка, але й Самковський тепер здивовано глипав на свого шефа. І вже точно нікому не хотілося сміятись.

– Отже, це їхні привиди ніяк не знайдуть спокою, – промимрив студент.

– Я такого не сказав, пане Курко, – заперечив Вістович. – Але давайте завтра ми навідаємося до вас у гості, якщо ви не заперечуєте.

Тадей хитнув головою, показуючи, що не проти.

– До речі, де зараз той дивний чоловік? – запитав Самковський.

– Мені невідомо, – підводячись, сказав студент. – Він приходив увечері, а я відтоді не буваю вечорами вдома. Попросився ночувати в учня. Батьки хлопця погодились, щоб він займався математикою частіше.

– Чому? – недбало перепитав ад’юнкт.

– Здається, в нього більше немає уроків музики, – одягаючись, відповів Курка.

– Більше немає уроків музики, – задумливо повторив комісар.

Він запалив чергову цигарку і трохи поспостерігав, як горять краї тонюсінького паперу і тютюн.

– А який інструмент вивчав ваш учень, вам відомо?

– Клавір, – відповів Курка, з тривогою поглядаючи у темне вікно. Схоже, йому зовсім не хотілося йти посеред ночі самому. – Відверто кажучи, я втішений, що його вчителька музики захворіла. Більше уроків математики – більше заробітку. І дах над головою… Послухайте, панове, а вам в який бік зараз? Ви ж також виходите?

– Виходимо, – підтвердив комісар, – і з радістю вас проведемо.

– Чудово! – вперше за вечір зрадів студент.

– Але ось що, пане Курко, чи не могли б ви дізнатися дещо про цю вчительку музики? – запитав Вістович.

– А навіщо вам? – не второпав той.

– Скажімо, я також зацікавлений у грі на клавірі…

– Ви?

– Може, не зовсім я. Але міг би порекомендувати її тим, хто справді зацікавлений.

– А що саме потрібно дізнатись?

– Тільки ім’я та адресу, – з повною байдужістю в голосі сказав комісар. – Приміром, добудьте її візитівку.

– Гаразд, я спробую.

– Але прошу: не викажіть мене. Я не хотів би, щоб про мене знали. Просто зведу учнів з навчителькою, та й усього.

– Як скажете, пане комісаре. То ми йдемо?

– Звісно, ходімо.

Вранці наступного дня Вістович одразу подався на Клепарів. Тут, на самій околиці, поруч невеликого старого будинку його вже чекав Самковський і поліцейський фельдфебель. Вони розмовляли між собою, час від часу несамовито позіхаючи, мовби передражнювали один одного. Була ще досить рання година, зимові сутінки ледве розсіювались, і їм, безперечно, хотілося спати. На комісара чоловіки поглянули з легкою ненавистю. Звісно, якби не Вістович, то вони б спали сьогодні довше.

Той підійшов і якомога привітніше поздоровкався, однак ставлення до себе цим не змінив.

– Так і не з’явився, – відрапортував ад’юнкт.

– Не забувайте, що це медіум, Самковський, – спробував пожартувати комісар. – Він би себе не поважав, якби з’явився просто так.