Богдан Коломийчук - В'язниця душ

– Що ви, пане Вістовичу, – посміхаючись, відповів директор, – я до ваших послуг стільки часу, скільки знадобиться.

– Мені треба оглянути сцену, – сказав Вістович.

– З приємністю вас туди проведу…

– Ви знаєте піаністку, що акомпанувала Перчені у вечір убивства? – запитав комісар по дорозі.

– Щиро кажучи, ні. Гадаєте, вона могла б бачити, хто стріляв?

– Могла б…

Почулося гучне клацання вмикачів. За хвилину на сцені почало загоратися електричне світло.

– Voila! – театрально вигукнув директор.

Сьогодні він був у пречудовому настрої, аж Вістовича брали завидки.

Комісар хвилину постояв, дивлячись у зал, а потім перевів погляд на балкон, де того вечора був Раковський.

– Чи можна увімкнути софіт, який освітлює сцену? – запитав поліцейський.

– Звісно, пане комісаре.

Вістович сів за рояль і найперше подивився в бік залу. Стало зрозуміло, що світло від софіта зовсім не заважало піаністці, заважало воно тільки скрипалю…

Комісар підняв кришку інструмента, оголивши ряд чорно-білих клавіш. Він довго й ретельно їх роздивлявся, ніби вивчаючи напам’ять. Раптом до однієї з них поліцейський придивився уважніше, а потім нахилився так, щоб вона була якомога ближче до очей.

– Що ви там знайшли? – запитав директор, який весь цей час з цікавістю за ним спостерігав.

– Як часто протирають інструмент? – замість відповіді запитав комісар.

– Я вимагаю, щоб клавіші протирали спиртом щонайменше раз на тиждень. У деяких музикантів… перепрошую, жирні пальці…

– Цього разу, схоже, забули, – сказав Вістович.

– От негідники! – розлютився директор. – Зараз з’ясую, хто мав це зробити!

– І видайте йому премію…

– Що ви сказали?

– Видайте премію тому, хто забув протерти інструмент, – повторив комісар, – бо завдяки цій людині я, здається, знайшов убивцю.

– Он як?..

Нижня щелепа директора від здивування відпала донизу, відкривши його чималий рот.

– Сподіваюся, сцену також не прибирали? – знову поцікавився комісар, стаючи навколішки.

– Не хочу вас розчарувати, пане Вістовичу, – почав директор, – але сцену…

– Знайшов! – радісно вигукнув комісар.

Поліцейський випростався, тримаючи в руках гільзу.

– Ось вона, чорт забирай… – додав він.

Тепер і комісар перебував у не гіршому настрої, аніж директор.

– Виходить, стріляли зі сцени? – здивовано запитав він.

– Виходить, що так, – посміхнувся поліцейський.

– Неймовірно!

– От бачите, – прощаючись сказав Вістович, – я обіцяв, що не заберу багато часу.

– Au revoir, пане комісаре, – відповів директор. – Сподіваюся зустрітися з вами на концерті. Повірте, тут не кожного вечора стріляють…

Вістович вийшов з театру і швидким кроком попрямував на Академічну. В поліції він був уже за якихось десять хвилин. Піднявшись до свого кабінету, комісар застав там Самковського, що, як завжди, зосереджено друкував текст.

– Убивця – музикант, – з порога сказав Вістович.

Практикант округлив очі.

– Музикант? – перепитав Самковський. – Але як міг скрипаль…

– Стріляла піаністка, – перебив шеф.

Ад’юнкт відкинувся на спинку крісла і скуйовдив руками волосся, зіпсувавши цим і так не бездоганну фризуру. Сказане поки що не вкладалося в його голові.

– Друга гільза віднайшлася на сцені, – сказав комісар, знімаючи капелюх і плащ. – Жінка стріляла лівою рукою, сидячи правим боком до глядачів. Саме в ту мить, коли всі відвернулись у глибину залу. Все це було ризиковано, але, як бачимо, вбивство відбулось бездоганно.

– А чому лівою? – перепитав Самковський.

– По-перше, так зручніше після пострілу заховати зброю. А по-друге, вона шульга, – пояснив комісар. – Стріляла ця піаністка з браунінга, і гільза поранила їй палець. На одній з клавіш залишився ледь помітний слід крові. Власне, з цього й почався мій здогад…

– Що ж, я також дещо маю для пана, комісаре, – після паузи промовив практикант.

Самковський вийшов у коридор і за кілька хвилин повернувся з якимсь невисоким, трохи переляканим юнаком. Запропонував тому сісти і сам вмостився на попередньому місці.

– Нагадайте, прошу, як вас звати, – звернувся він до нього.

– Тадей Курка, – відповів той. – Мені що, доведеться знову все повторювати?

– Доведеться, – трохи різко сказав Самковський. – Повторіть усе комісару Вістовичу…

Було вже близько півночі, але з кабінету комісара так ніхто і не пішов. Поліцейські курили вже, либонь, по десятій цигарці, а студент Курка потроху починав жалкувати про своє рішення звернутися в поліцію. Вістович і Самковський змушували його повторювати свою розповідь знову й знову, кожного разу розпитуючи про якісь нові деталі.