Богдан Коломийчук - В'язниця душ

Запала мовчанка, під час якої поліцейські почали збиратися. Раптом Тадей заметушився, шукаючи щось по кишенях. В одній з них він нарешті відшукав зім’ятий клаптик паперу і простягнув його Вістовичу.

– Це те, що ви просили, – промовив студент, – адреса вчительки музики.

– А ви таки не зовсім безнадійний, – беручи візитку, сказав комісар, – danke!

– Скажіть це моєму батькові, – скривив посмішку Тадей.

Поліцейські попрощались і вийшли з будинку. Самковський тепер дивився на шефа з неприхованою повагою і не наважувався розпочати розмову, чекаючи, поки той заговорить до нього першим.

– Пан щось планує ще на сьогодні, Самковський? – врешті озвався комісар.

– Планував зайти на Академічну і підготувати деякі документи у справі Раковського…

– Облиште, – перебив його Вістович. – Справу майже розкрито. Документи почекають. Я хочу запропонувати вам невеличку прогулянку.

– Куди? – не второпав ад’юнкт, якому понад усе хотілося спати.

– До костелу єзуїтів. Точніше… під костел єзуїтів. У підземелля.

Самковського вже нічого не дивувало. Байдуже махнувши рукою, він попрямував слідом за шефом, а той швидко і впевнено рушив до одинокого фіакра, що виднівся у темряві. Безперечно, надто пізня була пора для перевізників, і поліцейським неабияк пощастило. Правда, тільки тому, що візник спав на лаві п’яний. Прокинувшись, він довго дивився на своїх клієнтів, приходячи, видно, до тями, але врешті таки взявся до роботи.

Вістович попросив зупинити на Театральній, але раптом виявилось, що візник знову почав дрімати, тому чоловікам довелося самим зупиняти коня. Зіскочивши на землю, вони рушили в бік Пробощівської кам’яниці, поруч з якою блимала одиноким вогником невелика господа. Двері були незамкнені, хоч усередині не виявилось жодного опівнічного клієнта.

– Усе гаразд, – пошепки сказав комісар. – Власник цього закладу, де нам, сподіваюся, невдовзі накриють пізню вечерю, донедавна не підозрював, що з його пивниці можна потрапити у підземелля костелу.

Вони пройшли поміж столиків до шинквасу, за яким були сходи вниз. Господар так і не з’явився, тому поліцейські, взявши з найближчого столу підсвічник, запалили свічки й обережно рушили в пивницю. Комісар упевнено знайшов там запліснявілі дверцята і, натиснувши на ручку, потягнув їх до себе. За ними відкрився темний сирий коридор, з якого війнуло неприємним холодом і смородом.

– Що там? – запитав Самковський здавленим голосом.

– В’язниця, – відповів йому шеф.

Було чути, як практикант ковтнув слину. Йому стало страшно, і він навіть не намагався цього приховати.

– В’язниця? – перепитав практикант. – Яка в дідька в’язниця?

– От що, Самковський, – Вістович намагався говорити якомога спокійніше. – Про це підземелля я прочитав у щоденнику того психа. Я ще багато чого там прочитав, але не говоритиму зараз. Не піти туди я не можу. Але також не можу і не хочу тягнути когось за собою. Це не звична в’язниця… Тут ув’язнено не живих, це в’язниця душ.

У відповідь практикант тільки щиро вилаявся.

– От і чудово, – посміхнувся комісар. – Пан лишається тут і пильнуватиме вхід. Тільки свічку я візьму з собою.

Сказавши це, Вістович рушив у підземелля, відчуваючи, що першим ділом ненароком обтер брудні стіни своїм плащем. Утім, далі прохід ставав усе ширшим, аж поки вдалині зблиснуло світло.

До цього світла залишалося усе менше й менше, аж доки комісар чітко побачив смолоскип, за яким на певній відстані горів другий, потім третій і четвертий… Щойно очі звикли до напівтемряви, Вістович, намагаючись не звертати уваги на шурхотіння щурів під ногами, поставив на кам’янисту підлогу підсвічник. З темряви несподівано виринув стіл, стілець, на якому лежала довга мотузка, а поруч стояла порепана шафа.

Проте найжахливіше відкриття було попереду. Звикнувши до цього незвичного підземельного простору, Вістович почав уловлювати приглушені звуки, що були подібні до чийогось гарячого шепоту. Тільки шепотіло одразу десятеро або й кілька десятків, а може, й сотня… Поміж шепотом вчувався сміх і стогін, прокляття і хтиві розмови, розпачливе каяття і жалісливе благання. Це море звуків шуміло дедалі сильніше, аж почало давити на вуха. За кілька хвилин Вістовичу почало здаватися, що він божеволіє.

Раптом він побачив перед собою довгий шерег темних ґрат, на яких висіло кілька величезних замків. «Що буде, коли замки відімкнути?» – подумав комісар. Діставши з кишені пістолет, він націлився ним просто в один із них. Треба робити хоч щось, інакше справді можна збожеволіти. Та перш ніж комісар натиснув на гачок, з темряви почулося вже не шепотіння, а чіткий чоловічий голос: