Богдан Коломийчук - В'язниця душ

Барбара зняла зброю із запобіжника і піднесла її до скроні.

– Колись у тебе також буде такий вибір, – зовсім пошепки сказала жінка.

Десь унизу хтось кволим голосом заспівав колядку. Редль, який щойно опинився на вулиці, помітив одинокого двірника, що підмітав недопалки. Раптом вони обидва стрепенулись і підвели голови. У будинку нагорі пролунав постріл.

– Курва, – спересердя вилаявся полковник і пішов далі. За ним тінню рушив його помічник.

Між тим двірник, виставивши перед собою мітлу, кинувся до відчинених дверей під’їзду.

Редль минув Академічну і через вулицю Баторія вийшов на Галицьку, а відтак опинився на площі Ринок. Тут він відпустив помічника, побажавши йому веселих свят, а сам подався до костелу єзуїтів.

Біля входу стояв поліцейський, проте полковника він пропустив. Зайшовши до костелу, чоловік зняв капелюха і перехрестився. Всередині стояли двоє священиків, комісар Вістович, Самковський і кілька брудних робітників довбало підлогу. Ті без жодної охоти працювали в таке свято, тому робота не клеїлась. Усі були до краю знервовані.

– Христос рождається, – промовив Редль.

Йому кволо відповіли.

– Хотів побажати вам веселих свят, пане заступнику директора поліції, – сказав полковник, простягаючи руку Вістовичу, – і подякувати за відмінну роботу. Піаністку ми взяли на себе, не турбуйтесь.

Комісар криво усміхнувся. Його чомусь не надто тішило підвищення, якого прагнув стільки років. Редль попрощався і вийшов, а вони із Самковським продовжили спостерігати, як розбивають храмову підлогу. Робітники працювали вже тиждень і сьогодні, акурат на Різдво, мали б закінчити.

Це сталося за декілька годин. Останній камінь, що відділяв храм від підземелля, полетів униз, і всі присутні на мить заніміли.

Почувся вже знайомий Вістовичу шепіт, а за ним повіяло потойбічним холодом. Духовні, опам’ятавшись, почали молитву, а робітники, покидавши знаряддя праці, не питаючи дозволу, чимдуж подалися з храму. Ніхто їх не зупиняв. Зрештою, бідолахи свою справу зробили.

Душі залишали свою в’язницю довго, аж до самої Вігілійної служби. Допомігши священикам закрити камінням отвір у підлозі, поліцейські вийшли на вулицю. Місто за цей час змінилось: ховаючи під собою бруд і сірість, наче різдвяний подарунок з небес, вулиці Львова поступово вкривав пухнастий лапатий сніг…

Вранці, 2 листопада 1903 року, до кабінету комісара Вістовича провели невисокого на зріст, статечного сивого пана в розстебнутому, дещо забрьоханому вуличною грязюкою плащі. В руках він тримав капелюх і мокру парасольку, з якої на підлогу невпинно текла вода.

Комісар зиркнув за вікно, ніби для того, аби пересвідчитись, що на вулиці справді ллє дощ, і вказав гостеві на стілець. У цей час до кабінету зайшов промоклий до кісток Самковський і, незважаючи на присутність сторонньої особи, сердито вилаявся. Врешті привітавшись, ад’юнкт дбайливо повісив свого мокрого плаща і капелюха на вішак, а сам щосили притиснувся до гарячого п’єца.

Доки Самковський брутально відгукувався про осінню погоду, гість, попри те, що був старшим за нього ледь не вдвічі, кумедно втягнув голову в плечі, мов гімназист, що випадково став свідком учительського гніву і побоювався ненароком отримати по шиї. Вістович посміхнувся йому, щоб якось підбадьорити, і, запаливши цигарку, повідомив, що уважно слухає.

– Мене звати Еріх Зільман, я професор університету в Граці, – почав гість. – Моїм фахом є палеографія, а зокрема, давні латинські видання.

Професор говорив німецькою, при цьому добряче шепелявив і час від часу стишував голос, ніби боячись, що хтось його підслухає, тому поліцейським довелося щосили напружити слух і затамувати подих, щоб розчути цього вранішнього дощового приблуду.

– Кілька років тому мене запросили до Лемберзького університету, оскільки я досліджував давніх латиномовних галицьких авторів, – продовжив він. – Я міг би детальніше про це розповісти, але, гадаю, панству буде не надто цікаво…

Вочевидь, Зільман усе ж таки розраховував на інтерес з боку своїх слухачів, але Вістович і Самковський промовчали, отож він мусив перейти до справи:

– В тутешньому університеті я познайомився з професором Вітольдом Сабінським, блискучим ученим і гарною людиною. Зважаючи на те, що наші наукові інтереси часто перетиналися, ми з ним швидко заприятелювали. Пан Сабінський був удівцем і жив сам у великому будинку на Личаківській. Коли я вирішив залишитися в Лемберзі надовше, професор спершу гостинно запропонував замешкати в нього, а потім допоміг мені винайняти будинок неподалік. Удень ми, як і раніше, бачились в університеті, а ввечері зустрічалися в компанії за грою в бридж або проводили час в опері.