Богдан Коломийчук - В'язниця душ

– Марно, пане Вістовичу. Навіть якщо ви відімкнете усі замки, ті, що там, не звільняться.

Перед ним постав уже знайомий медіум.

– Шкода, правда, вас розчаровувати, – додав він.

Комісар опустив зброю. Поява тут реальної людини, хай навіть цього типа, дещо його заспокоїла. Краще мати справу з кимось із плоті й крові, аніж з безтілесними духами.

– Нічого, переживу, – промовив Вістович.

– Гадаю, ви прочитали мої записи, – знову озвався медіум, – інакше вас би тут не було. Цікаво, що з написаного ви зрозуміли, комісаре?

– Приміром, те, що ви послідовник давньої професії «поїдача гріхів». Людини, яка з’їдала ритуальний хліб, в якому нібито накопичувались гріхи померлого… – промовив поліцейський. – А з часом навчились забирати собі не лише гріхи, але й саму душу.

– Несповідану душу, – уточнив медіум, – душу грішника, що не встигла очиститись каяттям. Для цього тільки треба бути поруч в момент смерті, щоб використати мій особливий дар. Я втягую її в себе разом з повітрям, як ви втягуєте в легені цигарковий дим, а потім приношу сюди і видихаю.

Є такий закон збереження енергії, комісаре, ви, можливо, про нього чули. Будь-яка енергія не зникає просто так… Вона переходить в інший вид енергії або накопичується. Уявляєте, яка потужна енергія гріха? А якщо зібрати докупи душі несповіданих грішників? На щастя, у Львові таких душ просто з надлишком. Місто потопає у лицемірстві, брехні і розпусті, як у багні і лайні. Щодня воно сором’язливо приховує свої гріхи, як приховало загиджену Полтву.

Таке місто, комісаре, повинно захлинутися своїм лайном! Нехай зникне воно, як Содом і Гоморра!.. У цій в’язниці гріхів уже стільки, що вона от-от не витримає і вибухне. Отоді це й станеться. Справедлива кара, чи не так?

Лишилося зовсім небагато: остання несповідана душа, не конче злочинця, а просто грішника, і крапля святої води… Знаєте, як сірник для діжки з порохом.

– Чия ж буде душа? – запитав комісар.

– Ваша підійде, – криво усміхнувся медіум.

Тієї ж миті в його руках зблиснув ніж…

І все ж таки перед Вістовичем був чоловік, а не дух. А як дати раду з озброєним психом, комісар знав. Перш ніж той встиг ударити його блискучим лезом, Вістович викинув уперед лівий кулак. Удар з лівої ніколи не підводив комісара. Не підвів і цього разу. Медіум розпластався на долівці, відлетівши при цьому не менш ніж на два кроки. Про всяк випадок Вістович звів на нього пістолет, але це вже було зайвим – псих облишив ідею забрати собі його душу.

Здавалося, привиди зашепотіли ще дужче у своїх в’язницях. Їхній шепіт пересилював навіть зляканий шурхіт щурів на підлозі. Голодні тварини миттю обліпили лежачого, і комісару довелося розігнати їх пострілом. Щойно тіло медіума проглянулося з-під сіро-чорної бридкої хмари, Вістович поспіхом звів його на ноги і всадовив на стілець. Чоловік не рухався, а тільки мовчки дивився перед собою. Нижня щелепа трохи відвисала, ніби через глибокий подив.

Позаду почулися швидкі кроки. Вістович рвучко озирнувся, про всяк випадок виставивши перед собою браунінг. Самковський, що вигулькнув з темряви, злякано звів руки догори і промовив писклявим, не своїм голосом:

– Це я, комісаре…

Обидва полегшено зітхнули.

– Я чув постріл, – сказав практикант.

Цього разу йому вдалося опанувати себе і повернути звичний тембр голосу.

– Пусте, – відмахнувся комісар, – я стріляв, щоб розігнати щурів…

Практикант поглянув на долівку, і його мармизу перекосило від жаху й огиди. Щури нахабно сновигали біля його ніг, подекуди зупиняючись, щоб принюхатись до взуття.

– А це хто? – запитав він, тицьнувши пальцем у бік медіума.

– Якщо коротко, Самковський, то це той, хто нацькував терористів на Бартоломея Раковського, бо йому, бачте, була потрібна його душа. А взагалі – це падлюка, що хоче підірвати ціле місто і винайшла для цього пекельний спосіб…

– Отже, ми знайшли вбивцю? – радісно сказав ад’юнкт.

– Принаймі знайшли замовника, – відповів комісар. – Убивця – наша піаністка, що належить до таємної анти-австрійської організації «Чорний палець». Звісно, нацькувати їх на Раковського, що завзято підтримував імперську політику, було неважко. Чи не так, пане медіуме?.. Так чи ні, шляк би вас трафив?..

– Він не може говорити, – придивившись, сказав Самковський. – У нього зламана щелепа. Ви перестарались, комісаре.

Вістович спересердя вилаявся, аж душі померлих на хвилю притихли.

– Та це ж нічого, – намагався заспокоїти його ад’юнкт, – адже ми маємо щоденник цього типа. Там усе записано…