Богдан Коломийчук - Візит доктора Фройда

– Я ж дозволив вам відіспатись, – сказав комісар.

Той відмахнувся запаленою цигаркою.

– Не спалося.

Знявши плаща, Вістович підійшов до свого столу. Там уже лежав звіт Самковського про вчорашній день. Зокрема, й опис їхніх знахідок на Цитадельній горі. Пробігшись очима по тексту, комісар відклав його вбік і знову звернувся до підлеглого:

– Попросіть від імені Дирекції, щоб доктора Тофіля перевели у слідчу в'язницю на Баторія. Напишіть офіційне звернення абощо… Підпис Шехтеля я добуду.

Самковський звів на нього здивований погляд.

– Чесно кажучи, дивне прохання, – зауважив він.

– Є для цього підстави, – відповів шеф і коротко переповів свою розмову з ув'язненим вбивцею.

– Можливо, цей тип просто намагається виграти час, – зауважив ад'юнкт. – Врешті-решт, його от-от мають стратити.

Вістович потер долонею розпечене чоло.

– Не виключено, – сказав він, – але якщо Тофіль справді щось пам'ятає зі своєї віденської практики, то буде злочином це не використати. Ми нічим не ризикуємо. В'язнів іноді переводять з одного місця в інше…

Самковський хотів зазначити, що переводять, але не смертників, проте стримався і взявся виконувати розпорядження. З Вістовичем зараз краще було не сперечатися.

Комісар вмостився за своїм столом біля вікна і дістав з шухляди паперовий пакунок, на якому було виведено чорнилом кілька цифр – номер доказу і номер справи. Всередині лежав знайдений учора складаний ніж. Кілька хвилин Вістович уважно розглядав цю річ неозброєним оком, а потім з тієї ж шухляди дістав лупу. Кілька разів він переривав свої дослідження, даючи окові відпочити, доки врешті його обличчя осяяла вдоволена усмішка. Після цього він обережно поклав ножа на стіл, а з шухляди дістав інший, також пронумерований пакунок. В ньому лежала записка, яку Фельнер знайшов у волоссі вбитої. Втім, комісара наразі цікавив не текст, а папір, на якому той було написано. Він ще раз заглянув крізь свою лупу, а тоді покликав до себе Самковського. Ад'юнкт, що досі з цікавістю спостерігав за його діями, хутко підійшов.

– Як гадаєте, кому все-таки належала ця річ? – запитав його комісар.

– Могла належати як убивці, так і жертві, – відповів Самковський. – А можливо, взагалі комусь іншому. Якомусь солдатові з Цитаделі, приміром.

– Безперечно. Але в цьому випадку відповідь має бути точнішою – убивці.

– Чому ж?

– Гляньте крізь лупу. Бачите щось у щілині між лезом і руків'ям?

Той нахилився, примруживши ліве око. При цьому ад'юнкт напружено вишкірив свої діряві кривуваті зуби.

– Здається… маленький клаптик паперу, – промовив він.

– Якщо бути точнішим, Самковський, то це той самий папір, на якому убивця писав нам послання, – сказав Вістович. – Пригадуєте, «Grüβe aus Wien»? Так от, цим ножем він розрізав аркуш. Звичайно, ніж замалий, щоб бути знаряддям убивства, але для такої справи цілком годиться…

– Що ж, ця обставина може бути корисною, – погодився ад'юнкт.

– Гадаю, так. Наприклад, тепер ми дещо знаємо про власника цієї речі, – зазначив комісар.

– І що ж? – поцікавився Самковський.

– Ви маєте складаного ножа? – мовив комісар.

– Звичайно.

– Давайте сюди.

– Він у моєму пальті.

Самковський швидким кроком підійшов до вішака і за мить повернувся, поклавши перед Вістовичем те, що той просив.

– Що ж, у вас непоганий гострий «Solinger», який вам дістався, очевидно, від батька або старшого брата.

– Від батька, – кивнув підлеглий.

– На руків'ї збереглися добряче затерті ініціали, але вони не ваші. Ваша тільки літера, яка означає прізвище. «К. S.», гадаю, – «Krzysztof Samkowski».

– Саме так.

– Свого ножа ви носите в кишені пальта, від чого на ньому навіть з'явилися невеличкі іржаві плями. Лезо також наточуєте самостійно, а тому воно цілковито вкрите подряпинами. На загал, це хороша річ, яка будь-якої миті може знадобитись людині такої професії… Тепер придивіться до ножа, якого ми знайшли. Це гарний німецький «Schreiner» з двома акуратними блискучими лезами. Очевидно, власник носив його, скажімо, в кишені піджака, щоб іржа до нього не дісталась. Воно й не дивно, адже цим ножем розрізали папір. Крім того, леза нагострені в майстерні, а не власноруч. Такі звички здебільшого властиві конторним працівникам.

– Тобто цей Віденський, чи то пак Лемберзький, Упир може виявитись звичайним клерком? – здивовано запитав Самковський.

– Уявіть собі, що ви одинадцять годин займаєтесь нудними документами. Вам рано чи пізно захочеться когось убити, – пожартував комісар, – але це ще не все… Ще раз придивіться до цього ножа. Бачите в кінці руків'я, майже перед самим лезом, дуже чіткий відбиток великого пальця?