Богдан Коломийчук - Візит доктора Фройда

– A-а, пане Вістовичу… Відверто кажучи, вас тут зовсім не чекав…

Доктор був худющий, як тріска, а обличчя мав почорніле, ніби в сажотруса.

– Сам не сподівався колись іще вас побачити, – відповів поліцейський.

– Маєте цигарки? – одразу ж поклянчив ув'язнений. – Та знаю, що маєте… Дайте хоч одну. Я вже місяць не курив…

Комісар кивнув і, діставши з кишені портсигар, відкрив його перед доктором. Той тремтячою рукою висмикнув звідти цигарку і встромив її до рота. Вістович підніс йому запалений сірник.

– Господи, яке щастя, – мовив Тофіль, затягнувшись і видихнувши перший струмінь диму, – блаженство…

– Я залишу вам усі, – сказав Вістович, висипаючи вміст портсигару на бруднющий тюремний матрац.

– Ніколи б не подумав, що буду вам вдячний, – сказав ув'язнений. – Ви, до речі, перший, хто навідав мене за останній рік. Навіть духовні більше не приходять… Всі цураються.

– Вас це дивує? – не втримався від їдкого запитання комісар.

– Ні, звісно, ні… – доктор відвернув погляд. – Вбивця, маніяк, збоченець… Все розумію…

Могло здатися, що він кається, проте Вістович надто добре знав злочинців.

– Гаразд, до біса сентименти, – врешті змінив тон ув'язнений. – Що вам від мене потрібно? Чи пан зазирнув до мене, бо просто скучив?

Доктор при цьому зайшовся мерзенним хриплим смішком.

– Ні, звичайно, – сказав комісар, – але буду готовий залишити тут ще й пляшчину доброго коньяку.

– От чорт… – заскиглив той, наче з болю. – Пан добре знає, що речі, звичайні на волі, тут стають у сотні разів дорожчими… Що від мене потрібно?

– У Львові сталося нечувано жорстоке вбивство, – мовив комісар. – Перед цим серія точнісінько таких самих убивств сталася у Відні. Маніяк убиває жінок. Поки що…

– В який спосіб?

– Численними ударами ножем. Жертв щоразу знаходили оголеними в людних місцях. Часто просто під носом у поліції.

– Йому хочеться принизити. Довести свою зверхність… – мовив Тофіль. – Не виключено, що від цього він отримує навіть сексуальне задоволення.

– Жертв перед цим було зґвалтовано.

– Для нього це тільки початок акту, – зазначив доктор. – Справжнє задоволення він отримує, коли бачить вашу безпомічність. Не виключено, що він спостерігає за кожним вашим кроком.

– Як саме? З преси?

– Ні, чому ж… Наживо. Сховавшись десь у ближньому будинку, стежить з вікна, як ви прочісуєте вулиці. Думка про те, що ви там нічого не знайдете, спричиняє йому нечувану насолоду.

Вістович вгледівся в обличчя Тофіля. Тепер він бачив перед собою не кривавого маніяка, а блискучого психіатра, який багато б допоміг поліції, якби його самого не знищила власна хвороблива пристрасть.

– Стривайте, – раптом промовив ув'язнений, – ви сказали: у Відні?..

– Саме так, – підтвердив Вістович.

– Років десять тому я мав там практику і якось зіткнувся з таким випадком…

– Справді? – комісар чудово розумів, що Тофіль зараз може почати з ним власну гру.

Зрештою, так і сталося.

– Я навіть міг би згадати ім'я того вбивці, якого віденська поліція, до речі, так і не впіймала, – продовжив він.

– То згадайте, – мовив комісар.

Доктор хитнув головою.

– Не тут.

– Що означає «не тут»?

– Попросіть, щоб мене перевели в інше місце. Хоч би на Баторія [18] У час, коли ведеться оповідь, у Львові на вулиці Баторія знаходилася слідча в'язниця. , – сказав Тофіль, – мене вже нудить від цих стін…

– Це майже неможливо.

– А ви спробуйте, комісаре. І клянуся, я ще багато чим вам допоможу.

– Вас усе одно стратять, докторе.

– Знаю. Але перед смертю хочу побачити інші стіни… Вам цього не зрозуміти, пане Вістовичу. Не намагайтесь.

– Гаразд, я спробую. А ви вже будьте ласкаві, напружте вашу пам'ять.

Тофіль знову засміявся і ствердно кивнув головою.

– Не підведу.

Вістович повернувся до виходу.

– Пане комісаре, – гукнув йому вслід доктор.

Той озирнувся.

– А де ж коньяк? Чи пан уже не господар свого слова?

Хвилину подумавши, Вістович дістав з-за пояса обіцяну пляшку і поставив її перед Тофілем. Комісарові подумалось, що це останній коньяк в житті колись успішного львівського професора. Тож нехай.

На вулиці вітер скаженим псом шарпнув його за одяг. Вістович щільніше затягнув на шиї шарфа і підняв комір. «Бісова погода, – вилаявся він подумки, – а до всього ще й втома від двох неспаних ночей…» Втім, комісар, понад усе прагнучи зараз опинитись де-небудь в теплому ліжку, все ж мимоволі вирушив на Академічну, до будівлі Дирекції поліції. Він піднявся до себе в кабінет і з подивом побачив там Самковського.