Богдан Коломийчук - Візит доктора Фройда

Той підійшов до столу, узяв папірець і, прочитавши текст, зблід як смерть.

– Та що там, в біса, таке?! – вигукнув директор і вихопив у віденця папірець.

Примруживши короткозорі очі, Шехтель прочитав:

«Grüβe aus Wien. Vampire» [17] «Вітання з Відня. Упир» (нім.). .

– Так виглядає, що ваш Упир тут, – виснував Фельнер, – та й спосіб убивства позбавляє будь-яких сумнівів.

– Можливо, в Лемберзі його хтось просто наслідує, – мовив Шехтель. – У нас також є психи. А декотрі навіть читають віденську пресу.

– Цілком імовірно, – вперше погодився з ним Штальман.

– А якщо ні? Якщо цей маніяк справді перебрався на периферію? – не вгавав Фельнер. – Зрештою, вирішуйте самі… Моя справа – трупи.

– Думаю, доктор має рацію, – підтримав його Вістович. – У будь-якому разі, не можна легковажно поставитися до цієї знахідки.

– З'ясували, хто вбита? – стомлено запитав Шехтель.

– Каміла Зборовська, гувернантка. За день до вбивства зникла, – сказав Самковський, – потім її знайшли…

– Курва, я знаю, що було потім, – нервово відрубав директор. – Що ще про неї відомо?

– Навчала французької, мала веселу вдачу… – розвів руками ад'юнкт. – Навряд чи заподіяла комусь щось лихого.

Присутні на певний час замовкли.

– Гаразд, я залишуся ще на добу-дві, – врешті мовив Штальман, ніби досі його вмовляли не виїжджати. – Можливо, Упир і справді тут… Але потім, чорт забирай…

Не договоривши, віденець вийшов за двері.

– Усім до роботи, – скомандував Шехтель. – Вістовичу, ви особисто відповідаєте за розслідування. До вечора, чекатиму на ваш перший рапорт.

Наказ був зрозумілий. У коридорі комісар наздогнав Фельнера.

– Крові довкола справді небагато, чи не так? – запитав він його. – Преса у Відні також писала про це.

Доктор ствердно кивнув.

– Очевидно, залишає всю на місці убивства, а рани протирає, – припустив він.

– Щоб підживлювати чутки.

– І наганяти ще більше страху… Auf Wiedersehen.

Обличчя Фельнера виражало тільки одне – бажання виспатись, і Вістович його розумів. Самому комісарові про сон залишалося тільки мріяти. Як і Самковському. Обидва вони, опинившись у своєму кабінеті, певний час мовчали, збираючись з думками.

– Як панові версія з Віденським Упирем, комісаре? – запитав урешті, порушуючи тишу, ад'юнкт.

– Якщо відверто, то здається можливою, – відповів Вістович.

– Як на мене, то це одночасно ускладнює і полегшує справу, – мовив Самковський.

– Он як? Чому?

– Ускладнює, бо тепер за нами стежитиме не лише тутешня, але й віденська преса, – пояснив той.

– Згоден. А в чому ж наше полегшення?

– В тому, що вбивця в чужому для нього місті. Якщо він справді вирішив переїхати сюди з якихось причин, то зіткнувся з тим, що все тут для нього незнайоме. А отже, невловимим довго йому бути не вдасться.

– Не думаю, що він би так ризикнув, – заперечив Вістович. – Швидше за все, цей скурвисин добре знає Львів. Можливо, тут минуло його дитинство. Або ж у Лемберзі живуть його родичі… Між останнім віденським і львівським убивствами всього два дні. Цей Упир скоїв тутешній злочин, ледве зійшовши з потяга. Навряд чи будь-хто наважиться на таке в незнайомому місті.

– Отже, Віденський Упир насправді Лемберзький?

– Якщо сьогоднішній здогад доктора Фельнера правильний, то так… Але давайте ближче до фактів. Що ще відомо про загиблу Камілу Зборовську?

Самковський розгорнув свою папку.

– Як я вже говорив, була вчителькою французької…

– Де проживала?

– На вулиці Святої Софії. Вдома востаннє її бачили за добу до вбивства.

– А де проводила уроки?

– На той час мала єдиного учня на вулиці Оссолінських.

Вістович раптом завмер. Він пильно глянув на підлеглого.

– І за день до вбивства в неї був запланований урок? – запитав він.

– Здається, так…

– Здається чи так, Самковський?

Ад'юнкт знову поринув у свої записи.

– Так, – відповів він за хвилину, – за день до смерті на неї чекали.

Тепер уже Самковський не зводив очей зі свого шефа. Тим часом той рвучко підійшов до вішака і зняв з нього свого плаща. Ад'юнкт також схопився з місця.

– Який найкоротший шлях поміж вулицею Святої Софії і Оссолінських? – запитав одягаючись комісар.

– Зараз подумаю… Через… Цитадельну гору.

– Правильно, Самковський. А що особливого в Цитадельній горі?

– Вона досить стрімка.

– А ще?

– Поросла лісом.

– Отож-бо! Ідеальне місце, щоб підстерегти одиноку жінку.

– Але ж Цитадельна гора неподалік Дирекції пошти, де сталося вбивство. Ще вчора поліцейські обстежували це місце.