Богдан Коломийчук - Візит доктора Фройда

– Але судячи з фото, крові справді небагато, – зауважив комісар.

– Дідько, Вістовичу! Та тому, що зима надворі. Кров погано тече на морозі навіть з таких ран! – зірвався віденець. – Чи ви також будете шукати упиря?!

На кілька хвилин запанувала мовчанка. Штальман спробував заспокоїтись і знову закурив. Самковський зовсім забув про свою роботу і тільки розгублено поглядав то на одного, то на іншого.

– Словом, пора вирушати до Відня, – вже спокійнішим голосом сказав Штальман. – Я виконав ваше прохання, ми досить часу провели в Лемберзі. Чи не так, комісаре?

– Безперечно.

– Чудово. Отже, більше я не зловживатиму львівською гостинністю. Замовлю квитки на сьогоднішній нічний експрес…

– Чи можемо ми вирушити хоча б завтра? – запитав комісар.

– Ви знущаєтесь? – знову закипів Штальман. – Яка, в біса, причина?

– Звичайна бюрократія. Мені потрібно оформити відрядження.

Він глянув на Самковського, і той ствердно кивнув.

– Зробіть це сьогодні, – відрубав віденець. – Я досить узяв на себе ваших проблем. Поворушіть тепер і ви, своїм задом… Сьогодні ввечері вирушаємо, та й по всьому.

Штальман рвучко вийшов з кабінету, гримнувши дверима так, що зі стіни відколовся чималий шматок тиньки. Приголомшений Самковський вкотре звів на Вістовича здивований погляд. Ще ніколи він не бачив, аби хтось дозволяв собі в такий спосіб розмовляти з його шефом. Схоже, що в того настали зовсім не найкращі часи.

– Чи призначили вам уже зустріч з ув'язненим доктором? – запитав комісар, порушуючи незручну мовчанку.

Ад'юнкт заперечливо похитав головою.

– Шкода, чорт забирай… Що ж, піду збиратися в дорогу.

Вістович вийшов слідом за Штальманом, але двері, звісно ж, зачинив за собою обережніше.

В помешканні його нічого не змінилось: було сиро, повітря висіло важке від тютюнового диму, а стіл замість обруса прикрашала пляшка недопитої горілки і крихти черствого хліба. Він з насолодою пригадав помешкання Бейли, де все було навпаки. Треба встигнути з нею попрощатись, бо невідомо, скільки часу він проведе у Відні.

– Тільки зустрілися, а вже прощатись, – вголос промовив він. – Сране життя…

Близько п'ятої задзеленчав телефонний апарат.

– Так, – буркнув Вістович, зірвавши з рогачки слухавку.

– Директор поліції Шехтель, – повідомила телефоністка, після чого почулося мерзенне клацання і шипіння.

Перечекавши ці звуки, комісар почув голос шефа:

– Вістовичу?

– Так, слухаю.

– Якого хріна ви не на службі?

– Даруйте… є обставина…

– Я нещодавно вас відновив на посаді! То якого, запитую, хріна ви вдома? Засуньте в дупу собі ту обставину!..

– Пробачте, пане директоре, – з потаємною радістю мовив комісар, сподіваючись, що знайшлася причина, через яку він затримається у Львові. І, як виявилося, не помилився.

– Негайно вирушайте на Коперніка, – наказав Шехтель. – Біля будівлі Дирекції пошти знайшли мертве тіло. Вбивство… Решту самі побачите.

– Буду за десять хвилин, – пообіцяв комісар і поклав слухавку.

Він і справді прибув туди, як і обіцяв. Вбитою виявилась молода жінка. Її оголений труп знайшли просто на хіднику. Поліцейські розганяли роззяв, намагаючись огородити місце злочину. Неподалік стояли Шехтель і Самковський, емоційно розмовляючи між собою. Комісар хутко підійшов до них.

– Гляньте, Вістовичу, – директор урвав розмову і потягнув його за лікоть у бік, де лежав труп, – просто на дорозі… В людному місці… Я такого нахабства ще не бачив!

– Є свідки? – коротко запитав комісар. – Хтось щось бачив?

– Свідка жодного, – відповів збоку Самковський.

– Хто знайшов тіло?

– Двоє патрульних. Воно було загорнене в мішковину.

– Давно знайшли?

– Півгодини тому.

– Піднімайте на ноги всіх філерів, Самковський. Нехай прочешуть кожну місцину довкола. Перевіряти кожного, хто тільки викличе підозру. Також опитайте всіх у будинку Дирекції пошти і цих роззяв навколо, – мовив комісар.

Ад'юнкт кивнув і подався виконувати наказ. Вістович наблизився до вбитої. На вигляд їй було не більше тридцяти – тридцяти п'яти. Досить вродлива. На тілі виднілося чимало ножових поранень, і комісару одразу пригадався віденський маніяк. Можна було навіть подумати, що тут, у Львові, хтось вирішив його наслідувати.

– Що думаєте? – запитав Шехтель.

– Цей психопат хоче слави. Вбив десь цю бідолаху, а тіло викинув у людному місці… Причому, ввечері, а не посеред ночі, – відповів комісар.