Богдан Коломийчук - Візит доктора Фройда

Вістович затримав погляд на своєму останньому рапортові, який написав у цій справі.

– Цього скурвисина вже, мабуть, стратили. Чи не так, Самковський? – запитав він.

– Здається, ще ні.

– Направду? – Вістович звів на нього здивований погляд.

– Я можу помилятися, але, по-моєму, він ще живий… – відповів той. – Нещодавно читав у газеті, що суд над Тофілем затягнувся завдяки його адвокатові. А потім, коли смертний вирок усе-таки оголосили, у місті не виявилось виконавців.

– Сподіваюсь, йому пощастило, – промовив комісар.

– Я можу дізнатись про його долю, – запропонував ад'юнкт.

– Було б непогано.

Вістович досі не знав, чи має право йому наказувати. Комісар іще не бачився з директором львівської поліції, тож і не міг знати, чи його поновлено на службі. Наразі в нього було тільки запевнення Штальмана в тому, що з цим не виникне жодних проблем.

Самковський кивнув і вийшов з кабінету. Очевидно, він мусив спуститися вниз до чергового поліцейського, де був телефонний апарат. Вістович тим часом за звичкою встромив до рота цигарку і спробував звести сякі-такі думки докупи. У Відні найперше слід буде вивчити найменші деталі тамтешніх убивств і спробувати з'ясувати закономірність, з якою орудує маніяк: саме так він зробив два роки тому і не прогадав. Якщо дії вбивці вкладатимуться хоч в якусь схему, тоді вдасться його випередити. Потім перевірити віденський поліційний архів. Навряд чи цей скурвисин убиває вперше… Десь уже мав би проявити себе раніше. Чорт забирай, але ж у столиці поліцейські також не ідіоти. Невже там хтось із них не розмірковує точнісінько так само? Тоді чим здивує їх комісар з Лемберга?

Зненацька двері знову прочинились. Вістович подумав, що це повернувся Самковський, і вже хотів похвалити його за спритність, проте на порозі постала невисока постать директора поліції Вільгельма Шехтеля. Як завжди, коли наставала холодна пора, цей чоловік не розлучався з носовичком і періодично сякався в нього з таким завзяттям, що обличчя його ставало багряним, як у склодува.

– A-а, Вістович, – промовив він замість привітання, – повернулись?

Могло здатися, що присутність тут комісара для нього новина, але Шехтелю, безперечно, все було відомо. Втім, це був необхідний чиновницький театр.

– Так, пане директоре.

Вістович підвівся.

– Як почуваєтесь? – знову запитав Шехтель, мовби його справді це цікавило.

Комісар відповів, що незле.

– Добре, – мовив директор поліції і, приклавши хустинку до носа, шалено засурмив, – клятий нежить…

– Ну що ж, я радію вашому поверненню, – продовжив він, – справ тут, як в суки бліх. Беріться за першу-ліпшу.

– Але ж, пане директоре…

– Слухаю?

– Хіба ж не говорив вам пан Штальман, що я маю бути у Відні за кілька днів?

Обличчя Шехтеля збагряніло іще дужче.

– Пан Штальман лише просив відновити вас на посаді комісара, в чому, як бачите, я йому не відмовив, – сердито зауважив директор. – Який у біса Відень?..

Тепер Вістович вирішив змовчати і десь глибоко в душі милувався праведним гнівом свого шефа, оскільки понад усе йому хотілося залишитись зараз у Львові. Головне – аби після цього не набратися нових проблем, отримавши такого ворога, як шеф-інспектор столичної поліції.

– Пане директоре, я готовий стати до роботи, – промовив комісар.

– Чудово, – сказав Шехтель. – Я відправлю вам кілька справ. Виберете до смаку.

З цими словами він вийшов, посурмивши наостанок в носовичок, але вже з меншою силою. Невдовзі справді повернувся Самковський.

– Тофіль ще живий, – промовив він з неприхованою радістю, мовби достеменно знав, для чого той потрібен Вістовичу.

– Пощастило, – всміхнувся комісар.

Самковський, щоправда, не втямив, кому саме, Вістовичу чи маніяку, і зробив висновок, що обом.

– Я попросив для вас дозволу відвідати його, – сказав ад'юнкт, знову сідаючи за свій стіл. – Гадаю, завтра буде відповідь від тюремників.

– Блискуче, Самковський.

Вістовичу пригадалось, що однією з найкращих поліційних рис його підлеглого було вміння продумувати дії наперед.

– Dziękuję, szefie [16] Дякую, шефе (пол.). , – відповів той і втупив погляд у якийсь документ.

О шостій Самковський підвівся і, накинувши на плечі пальто, попрощався до завтра. Вістович, зрештою, також не мав охоти залишатися в кабінеті, тому невдовзі одягнувся і вийшов на вулицю.

На вечір міцнішав мороз і потроху замітало снігом. Піднявши комір, він рушив уздовж Академічної в бік готелю «Жорж», а далі хутко перейшов Марійську площу. Тут, минувши кав'ярню «Монополь», Вістович подався повз катедру на Ринок, де виявилось трохи затишніше, і він сповільнив крок. До його помешкання на Вірменській звідси було близько, хоч доплюнути, але комісару раптом пригадалось, що вдень він не подбав про опалення і там, мабуть, холодно, як у собачій буді.