Ю Несбё - Поліція

Але за пару тижнів Антон розповів Лаурі про свою знахідку. Саме вона, врешті-решт, умовила його доповісти про кийок, сказавши, що не йому судити про важливість знахідки. І він доповів. Пішов до начальника і розповів, як усе було. «Украй невірна оцінка», — заявив начальник поліції округу. І в якості вдячності за те, що Антон витратив свій вихідний, намагаючись допомогти в розслідуванні вбивства, його зняли з оперативної роботи і всадовили відповідати на телефонні дзвінки в офісі. Він одразу втратив усе. За що? Ніхто не вимовляв цього вголос, але Рене Калснеса усі вважали холоднокровною безсовісною свинею, що обманювала і друзів, і сторонніх. Багато хто думав, що світ став чистішим, коли його не стало. Але найганебнішим було те, що криміналісти не знайшли на кийку жодних слідів, здатних прив’язати його до вбивства. Після трьох місяців ув’язнення в офісі в Антона був невеликий вибір: з’їхати з глузду, звільнитися або потурбуватися про зміну місця роботи. І він зателефонував давньому другу і колезі Гуннару Хагену, і той виклопотав йому місце в поліції Осло. Те, що запропонував Гуннар, було, звичайно, кроком униз у кар’єрі, але Антон принаймні знову опинився серед людей і розбійників міста Осло, де все ж таки було краще, ніж у затхлому Драммені, поліція якого намагалася копіювати колег з Осло, називаючи свою маленьку халупу «Поліцейським управлінням». Навіть адреса драмменської поліції — Грьонланн, 36, — здавалося, наслідувала адресу Поліцейського управління Осло, розташованого на вулиці Грьонландслейрет.

Антон доїхав до вершини пагорба і, ледве загледівши світло, правою ногою автоматично натиснув на педаль гальма. Гравій зашарудів під гумовими шинами, і машина зупинилася. Дощ бив по кузову автомобіля, майже повністю заглушаючи шум двигуна. Промінь світла ліхтарика за двадцять метрів від нього опустився вниз. Передні фари висвітили поліцейську стрічку в біло-помаранчеву смужку, яка огороджувала територію, і жовтий жилет поліцейського на людині, яка щойно опустила вниз промінь ліхтарика. Чоловік помахав йому, і Антон поїхав уперед. Ось саме тут, прямо за огородженням, машина Рене звалилася у річку. Для підйому автомобіля з річки й буксирування по воді до покинутої лісопилки, де його витягли на сушу, знадобився кран і сталеві троси, їм довелося поморочитися, вивільняючи тіло Рене Калснеса, оскільки моторний блок втиснуло в салон на рівні його стегон.

Антон натиснув на кнопку й опустив бічне скло. Холодне вологе нічне повітря. Великі важкі краплі дощу падали на краєчок вікна, поливаючи душем його шию.

— Ну? — сказав він. — Де…

Антон заморгав. Він не був упевнений, чи закінчив речення. Йому здалося, що стався крихітний стрибок у часі, як у фільмі з поганим монтажем. Він не знав, що сталося, знав тільки, що на якийсь час відключився. Він подивився на коліна. Вони були вкриті осколками скла. Антон знову підвів очі і побачив, що верхня частина бічного скла розбита. Він розкрив рота, щоб запитати, що відбувається, почув свистячий звук, подумав, що б це могло бути, хотів підняти руку, але запізнився. Пролунав хрускіт. Він зрозумів, що звук виходить від його голови: щось зламалося. Антон підняв руку і закричав. Намацав важіль перемикання швидкостей, щоб встановити його в положення заднього ходу, але той не хотів пересуватися, усе якось сповільнилося. Антон хотів натиснути на педаль і газонути, але тоді б машина рушила вперед. До краю. До урвища. Прямо у річку. Сорок метрів донизу. Повний, повний. Антон смикнув і потягнув важіль перемикання швидкостей. Він виразніше почув шум дощу і відчув, як холодне нічне повітря обкутало усю ліву частину тіла — хтось відчинив дверцята. Педаль, а де нога? Задній хід. Ось так.

Мікаель Бельман втупився в стелю і прислухався до заспокійливого стукоту дощових крапель по даху. Голландська черепиця. Гарантовано прослужить сорок років. Мікаель подумав, як виріс об’єм продажів завдяки такій гарантії. Більш ніж достатньо, щоб заплатити компенсацію за дахи, які не прослужать гарантованого терміну. Якщо люди і відчували потребу в чомусь, так це у гарантії, що речі прослужать довго.

Голова Ули спочивала у нього на грудях.

Вони поговорили. Говорили багато і довго. Уперше на його пам’яті. Ула плакала. Не тим надривним плачем, який він ненавидів, а іншим, тихим, у якому було менше болю, але більше туги, туги по тому, що було і більше ніколи не повернеться. Тим плачем, який повідав йому, що в їхніх стосунках було щось настільки цінне, що за них варто було сумувати. Він не відчував туги, поки Ула не заплакала. Здавалося, плач її був потрібен, щоб він зрозумів. Цей плач відсунув убік завісу, що зазвичай перебувала на місці, завісу між тим, що Мікаель Бельман думав, і тим, що Мікаель Бельман відчував. Вона плакала за них обох, як завжди. І сміялася вона за них обох.