Ю Несбё - Поліція

У салоні з’явилося світло.

— Думаєш, Рене знав, що помре?

Антон Міттет не відповів. Він тільки що упіймав власне відображення в дзеркалі заднього виду. В усякому разі, йому здавалося, що в дзеркалі відбивається він сам. Обличчя було залите блискучою кров’ю. Ніс звисав на один бік, напевне, був зламаний.

— Як відчуття, Міттете? Коли знаєш, що помреш. Можеш розповісти?

— Чо… чому?

Питання вилетіло саме по собі. Антон навіть не був упевнений, чи хоче знати відповідь на нього. Він тільки знав, що замерз. І що хоче поїхати звідси. Він хотів до Лаури. Обійняти її. Відчути себе в її обіймах. Вдихнути її запах. Відчути її тепло.

— Ти що, не зрозумів, Міттете? Звісно, тому, що ви не розкрили справу. Я даю вам ще один шанс. Можливість навчитися зі старих помилок.

— Навчи… навчитися?

— А ти знав, що, згідно з дослідженнями в області психології, негативний відгук на виконану тобою роботу є кращим способом поліпшення результатів? Такий — не надто негативний і не зовсім позитивний, тільки легка критика. Покарати вас, вбиваючи по одному слідчому з групи за раз, — це вже ціла низка трохи негативних відгуків, як ти гадаєш?

Колеса заскрипіли, й Антон знову втиснув педаль у підлогу, кинувши погляд на обрив. Він відчував, що потрібно давити ще сильніше.

— Це із-за гальмівної рідини, — вимовив голос. — Я пробив дірку. Рідина витікає. Скоро сила тиску на педаль не матиме значення. Як думаєш, ти встигнеш про що-небудь подумати, поки летітимеш униз? Устигнеш розкаятися?

— Розкаятися в чому…

Антон хотів продовжити, але слова більше не вилітали з рота, — наповненого болем. Летіти? Він не полетить.

— Розкаятися в тому, що ти зробив із кийком, — говорив голос. — Розкаятися в тому, що не допоміг знайти вбивцю. Зараз це могло б тебе врятувати, знаєш?

Антону здавалося, що, натискаючи на педаль, він видавлює на землю гальмівну рідину, що чим сильніше він давить, тим швидше рідина витікає з гальмівної системи. Він трохи ослабив тиск. Під колесами зашарудів гравій, і він у паніці втиснувся в спинку сидіння, прямою ногою вдавлюючи педаль у підлогу. В автомобілі були дві не пов’язані між собою, гідравлічні гальмівні системи; можливо, дірка пробита тільки в одній?

— Якщо розкаєшся, то, можливо, отримаєш відпущення гріхів, Міттете. Господь щедрий.

— Я… я розкаююся. Випусти мене звідси.

Тихий сміх.

— Ну, Міттете, я ж кажу про царство небесне. Я не Ісус, від мене ти пробачення не отримаєш. — Невелика пауза. І відповідь: — Так, я пробив обидві гальмівні системи.

На мить Антонові здалося, що він чує, як гальмівна рідина крапає з-під машини, але потім він зрозумів, що це його власна кров крапає з кінчика підборіддя на коліна. Він помре. Несподівано цей факт здався йому настільки незаперечним, що по його тілу прокотилася хвиля холоду, і рухатися стало ще важче, неначе вже почалося rigor mortis. Але чому вбивця досі сидить поряд із ним у машині?

— Ти боїшся смерті, — сказав голос. — Це все твоє тіло. Воно виділяє запах. Відчуваєш? Адреналін. Він пахне ліками і сечею. Такий само запах стоїть у будинках престарілих і на бійнях. Запах страху перед смертю.

Антон втягнув у себе повітря — для двох у машині його було мало.

— А ось я абсолютно не боюся смерті, — продовжував голос. — Хіба не дивно, що можна втратити таке фундаментальне почуття, як страх смерті? Воно, звичайно, трохи пов’язане з бажанням жити, але тільки частково. Багато людей проводять усе своє життя в одному місці, яке їм не подобається, тільки тому, що бояться, що в іншому місці їм сподобається ще менше. Хіба це не сумно?

Антону здавалося, що його душать. У нього ніколи не було нападів астми, проте він бачив, як вони траплялися у Лаури, бачив благальний вираз її спотвореного обличчя, відчував відчай через те, що не може їй допомогти, а може тільки спостерігати її панічну боротьбу за те, щоб вдихнути в себе повітря. Але якійсь його частині було цікаво, хотілося дізнатися, відчути себе на її місці, на межі життя і смерті, зрозуміти, що нічого не можна зробити, що проти тебе чиняться якісь дії.

Тепер він знав.

— Особисто я думаю, що після смерті ми потрапимо до кращого місця, — проповідував голос. — Але я не можу вирушити туди разом із тобою, Антоне. Розумієш, я маю ще виконати свою роботу.

Антон знову почув хрускіт, схожий на захриплий голос, який повільно розпочинає речення з цього звуку, але швидко набирає швидкість. І не було ніякої необхідності натискати педаль гальма: вона вже досягла межі.