Ю Несбё - Поліція

— Прощавай.

Він відчув подих холодного повітря з боку пасажирського сидіння, коли його співрозмовник відчинив двері.

— Пацієнт, — простогнав Антон.

Він пильно дивився на обрив, за яким усе зникало, але помітив, що людина на пасажирському сидінні обернулася в його бік.

— Який пацієнт?

Антон витягнув язик і провів ним по верхній губі, намацавши щось вологе, з солодким металевим присмаком. Змочив рот і знову зміг говорити вголос:

— Пацієнт у Державній лікарні. Мене обпоїли перед тим, як убити його. Це ти зробив?

На кілька митей запала тиша, і залишився тільки звук дощу. Дощ у темряві — чи є на світі кращий звук? Якби Антон міг вибирати, він би сидів і день за днем слухав цей звук. Рік за роком. Слухав і слухав і насолоджувався б кожною секундою, що випала йому.

Але ось людина поряд із ним заворушилася, й автомобіль піднявся, звільнившись від ваги другого тіла, а дверцята м’яко зачинилися. Антон залишився сам. Вони рухалися. Звук коліс, що переміщаються по гравію, був схожий на хрипкий шепіт. Ручне гальмо. Воно розташовувалося за п’ятдесят сантиметрів від його правої руки. Антон спробував висмикнути руки. Він навіть не відчув болю, коли лопнула шкіра. Хрипкий шепіт звучав голосніше і швидше. Антон знав, що через високий зріст і скуті руки не зможе підняти ногу вгору й опустити її під важіль гальма, тому він нахилився вниз і розкрив рота. Він дотягся до верхівки важеля, відчув, як той торкнувся задньої сторони зубів на верхній щелепі, потягнув його вгору, але важіль вислизнув. Він спробував ще раз, знаючи, що вже надто пізно, але він вважав за краще померти так, у відчайдушній і лютій боротьбі. Обернувся і знов узяв до рота важіль ручного гальма.

Несподівано стало зовсім тихо. Голос замовк, і дощ різко припинився. Ні, не припинився. Справа була в нім. Він падав. Антон був невагомим, він летів униз, вальсуючи, як тоді, коли танцював з Лаурою, а усі знайомі стояли навкруги і дивилися на них. Він крутився навколо своєї осі, повільно, розмірено, важко-легко-легко, тільки ось зараз він був зовсім один. І падав у цій дивовижній тиші. Падав разом із дощем.

Лаура Міттет ніяк не могла відвести від них погляду. Після їхнього дзвінка вона спустилася вниз із багатоповерхового будинку в Ельве-парку і тепер стояла в халаті, схрестивши на грудях руки, і мерзла. На годиннику ще була ніч, але вже починало світати, вона бачила відблиск перших променів сонця на водах річки. На декілька секунд вона відключилася, не чула їх і не бачила нічого, окрім річки за їх спиною. Залишившись на ці декілька секунд в повній самотині, вона думала про те, що Антон ніколи не був отим, що їй праглося, — не був підходящою для неї людиною. І вона так і не зустріла отого, правильного; принаймні він їй не дістався. А той, що дістався, — Антон, зрадив її в той же рік, коли вони одружилися. Він не знав, що Лаурі усе відомо. Але їй було що втрачати. Ось і зараз він напевно стрибав у гречку. На його обличчі був такий же, як і того разу, перебільшено буденний вираз, коли він проказував свої вічно невдалі виправдання. Несподівана наднормова робота. Пробка дорогою додому. Мобільник відключився, бо розрядилася батарея.

Їх було двоє. Чоловік і жінка, обоє у формі без жодної зморшки або плямочки, неначе вони щойно дістали її з шафи й наділи. Серйозні, майже перелякані очі. Вони зверталися до неї «пані Міттет». Так її ніхто не звав. Та їй би й не сподобалося. Це було його прізвище, вона багато разів шкодувала, що взяла його.

Вони прокашлялися. Їм потрібно дещо їй повідомити. Тож чого вони чекають? Вона вже знала. Вони вже все розповіли їй своїми ідіотськими, занадто трагічними фізіономіями. Усередині вона вже майже оскаженіла. Відчувала, як її власне обличчя викривляється, вивертаємся, стає таким, яким вона не хотіла його бачити. Їй здавалося, ніби і її примушують грати роль у цій комічній трагедії. Вони щось сказали. Що ж? Чи вони взагалі говорять норвезькою? Слова звучали безглуздо.

Вона ніколи не хотіла отого, правильного. І вона ніколи не хотіла носити його ім’я.

До цієї миті.

Чорний «фольксваген-шаран», обертаючись, повільно піднімався вгору, до синього неба. «Як ракета в дуже уповільненій зйомці», — подумала Катрина, дивлячись на хвіст, не з вогню і диму, а з води, яка витікала з дверей і багажника потрощеного автомобіля. Вода розбивалася на краплі і виблискувала в променях сонця на шляху до річки.

— Минулого разу ми витягли машину ось тут, — сказав місцевий поліцейський.