Ю Несбё - Поліція

Він вибрав правильно: «Видалити».

Потім узяв у руки конверт, розкрив його, вийняв аркуш паперу і прочитав. Антон поїхав до центру здоров’я рано-вранці, одразу після того, як пацієнта знайшли мертвим. Він пояснив, що він поліцейський і їде на роботу, що він прийняв пігулку, складу якої не знає, відчув себе недобре і побоюється з’являтися на службу в такому стані. Лікар спочатку хотів просто видати йому лікарняний, але Антон наполіг на тому, щоб у нього взяли аналіз крові.

Він пробіг поглядом текст. Антон зрозумів не всі слова і назви, не зрозумів, що означають написані поряд із ними цифри, але лікар додав два пояснювальні рядки, що завершували короткий лист:

«Нітразепан міститься в сильнодіючих снодійних. Вам не слід приймати ці пігулки без попередньої консультації з лікарем».

Антон заплющив очі і втягнув у себе повітря через зціплені зуби.

От дідько!

Його підозри підтвердилися. Його обпоїли. Хтось його обпоїв. Цікаво, як? Кава. Звук у коридорі. Ящик, у якому залишалася всього одна капсула. Він ще запідозрив, що на кришечці були дірки. Речовину напевно ввели в каву, проткнувши кришечку шприцом. І зловмисникові залишалося тільки почекати, коли Антон прийде, щоб зробити собі цілком особливий напій — еспресо з нітразепаном.

Повідомили, що пацієнт помер від природних причин. Чи, точніше, що немає ніяких підстав вважати, ніби сталося щось кримінальне. Але важливою передумовою для цього висновку слугувала переконаність Антона, який присягнувся, що до пацієнта ніхто не заходив після останнього візиту лікаря за дві години до того, як у нього зупинилося серце.

Антон знав, що йому потрібно зробити. Він повинен заявити. Негайно. Він узяв у руки телефон. Заявити про чергову помилку, пояснити, чому він одразу ж не доповів про те, що заснув. Він подивився на екран. Цього разу його не врятує навіть Гуннар Хаген. Антон опустив телефон. Він повинен зателефонувати. Тільки не зараз.

Мікаель Бельман зав’язував краватку перед дзеркалом.

— Ти сьогодні був дивовижний, — долинув голос із ліжка.

Мікаель знав, що це правда. Він побачив, як позаду нього Ізабель Скоєн встає і починає натягувати колготки.

— Це тому, що він помер?

Мікаель накинув на ковдру покривало з оленячої шкури. Над дзеркалом висіли химерні роги, а стіни прикрашали твори саамських художників. У цьому крилі готелю розташовувалися кімнати, дизайном яких займалися жінки, і кімнати носили їхні імена. Ось цей номер був оформлений виконавицею саамських йойків. [11] Традиційний спів у саамів, який був раніше частиною релігійного культу. Єдиною проблемою кімнати було те, що японські туристи, які вдерлися сюди одного разу, вкрали роги. Напевно, й досі вірять у забобон щодо впливу екстракту з рогів на потенцію. Мікаель уже й сам подумував іноді, чи не потрібен і йому такий екстракт. Але не сьогодні. Може, вона й має рацію, може, уся справа в полегшенні, що настало після смерті пацієнта.

— Я не хочу знати, як це сталося, — сказав він.

— А я б усе одно не змогла тобі цього розповісти, — відповіла Ізабель, натягуючи спідницю.

— Давай навіть не говоритимемо на цю тему.

Вона підійшла до нього ззаду і вкусила в шию.

— Не будь таким заклопотаним, — хихикнула вона. — Життя — не гра.

— Можливо, для тебе. А на мені, як і раніше, висять два вбивства поліцейських.

— На тебе не чекають перевибори. А на мене — чекають. Хіба я виглядаю заклопотаною?

Мікаель знизав плечима і потягнувся за піджаком.

— Ти підеш першою?

Він усміхнувся, коли вона дала йому легкий запотиличник, і почув, як вона попрямувала до дверей.

— Можливо, наступної середи у мене будуть проблеми з часом, — сказала вона. — Засідання міської ради перенесли.

— Добре, — відповів він, помітивши, що саме так він і відчуває — добре.

Більше того, він відчув полегшення. Так, справжнісіньке полегшення.

Біля дверей Ізабель зупинилася і, як завжди, прислухалася до звуків, що долинали з-за них, щоб перевірити, чи вільний шлях.

— Ти мене кохаєш?

Мікаель відкрив рота і подивився на своє відображення у дзеркалі. Посередині обличчя ніби з’явилася чорна діра, з якої не долинало ні звуку. Потім він почув тихий сміх Ізабель.

— Я жартую, — прошепотіла вона. — Що, злякався? Через десять хвилин.

Двері відчинилися і м’яко закрилися за нею.

У них існувала постійна домовленість про те, що один не виходить з номера раніше, ніж за десять хвилин після відходу іншого. Він уже не пам’ятав, чия це була ідея, його чи її. У той раз, напевно, вони побоювалися зустрітися з цікавим журналістом або з якимось знайомим у вестибюлі готелю, але досі нічого подібного з ними не траплялося.