Ю Несбё - Поліція

На парковці Мікаель відчув, як у кишені завібрував телефон.

Дзвонила Ула:

— Ти вже поговорив із санепідстанцією?

— Так, — відповів Мікаель, який тільки раз згадав про цю справу і, вже певна річ, ні з ким не розмовляв.

— І що вони сказали?

— Вони сказали, що запах, який ти відчуваєш на терасі, може виходити від дохлої миші або щура. Але оскільки вона лежить у бетоні, то просто загниє, і запах зникне. Вони не радять нам ламати терасу.

— Потрібно було найняти професіоналів, а не Трульса для заливки фундаменту.

— Він зробив це вночі, і я його про це не просив, я ж тобі казав. Ти де зараз, люба?

— Зустрічаюся з подругою. Ти встигнеш додому до обіду?

— Так, звичайно. І не думай більше про терасу, добре, люба?

— Добре.

Мікаель поклав слухавку, подумавши про те, що двічі назвав її любою, трохи більше, ніж потрібно. І тепер його слова здаватимуться брехливими. Він включив двигун, натиснув на газ, відпустив зчеплення і відчув приємний тиск, що притиснув голову до підголівника сидіння, бо нещодавно придбана «ауді» стала набирати швидкість на пустинній парковці. Він подумав про Ізабель і дещо відчув. Уже відчув приплив крові. І відзначив дивовижний парадокс: він ні в чому не збрехав. Його любов до Ули ніколи не була такою сильною, як перед сексом з іншою жінкою.

Антон Міттет сидів на терасі із заплющеними очима і відчував, як сонце гріє його обличчя своїми променями. Весна приндилася, але досі програвала зимі. Потім він знову розплющив очі, і погляд його укотре впав на лист, що лежав на столі.

На папері був витиснений синій логотип Драмменського центру здоров’я.

Він знав, що у конверті: результати аналізу крові. Він хотів розкрити його, але знову відклав цей момент і став дивитися на річку Драмменсельву. Після того, як вони ознайомилися з рекламними проспектами нових квартир в Ельве-парку на східному березі, в районі Оссіден, у них не залишилося сумнівів. Діти роз’їхались, а з роками їм ставало все складніше доглядати неподатливу садову ділянку та ще старий, занадто просторий будинок в Коннерюді, успадкований від батьків Лаури. Продаж усієї ділянки і купівля сучасної квартири, за якою значно легше було доглядати, дасть їм час і гроші для здійснення того, про що вони говорили упродовж багатьох років, — для спільних подорожей. Для поїздок у далекі країни. Для того, щоб пережити миті, які наше коротке земне життя все ж може нам запропонувати.

Тож чому вони нікуди не поїхали? Чому він і це відклав?

Антон поправив сонцезахисні окуляри і відсунув листа. Потім дістав телефон з широкої кишені штанів.

Мабуть, тому, що бурхливі будні без втоми змінювали один одного? Чи справа була в панорамі Драмменсельви, такої мирної та спокійної? Чи їх тривожили думки про те, що їм належить провести так багато часу разом, і вони боялися відкрити одне в одному й у своєму шлюбі нові сторони? Або ж усе через ту справу, падіння, що висмоктало з нього усю енергію, ініціативність, заморозило його в тому існуванні, в якому тільки щоденні ритуали були порятунком від повного колапсу? А потім зустрілася Мона.

Антон подивився на екран телефону. «ГАМЛЕМ КОНТАКТ ДЕРЖЛІКАРНЯ».

Під цим заголовком були три позиції. «Виклик». «Послати текстове повідомлення». «Змінити».

«Змінити». У житті теж має бути така кнопка. І тоді все могло б бути зовсім по-іншому. Він би не став приховувати того кийка. Він би не запросив Мону того вечора на каву. І він би не заснув.

Але він заснув.

Заснув на чергуванні, сидячи на твердому дерев’яному стільці. І це він, він же насилу міг заснути у власному ліжку після довгого дня. Незбагненно! Після цього він довго перебував у напівсонному стані, і навіть обличчя померлого і метушня, що почалася потім, не змогли розбудити його, навпаки, він стояв там, як зомбі, із затуманеними мізками, не в змозі зробити що-небудь і навіть чітко відповідати на питання. Це не факт, що пацієнт був би врятований, якби він не заснув. Розтин не виявив нічого, крім того, що пацієнт, швидше за все, помер від інсульту. Але Антон не виконав свою роботу. І справа була не в тому, що хто-небудь колись дізнається про це: він нікому нічого не сказав. Але сам-то він знав. Знав, що знов усіх підвів.

Антон подивився на кнопки телефону.

«Виклик». «Послати текстове повідомлення». «Змінити».

Настав момент. Настав момент нарешті щось зробити. Вчинити правильно. Просто зробити справу, а не відкладати її.

Він натиснув на «Змінити». З’явилися чергові команди.