Ю Несбё - Поліція

— Ну? — сказав він. — Взяла і це чергування?

— Так, — відповіла вона. — Від нас пішов Олтман, його знову перевели до онкології, ось так.

— Значить, ми частіше бачитимемо тебе, — посміхнувся Антон.

— Не обов’язково, — заперечила Мона. — Аналізи показують, що цей пацієнт скоро зовсім одужає.

— Але ж ми ще побачимося до того часу?

Він вимовив це грайливим тоном, але не жартував. І вона це знала. Може, тому вона застигла, усмішка її перетворилася на гримасу, і вона вислизнула з його обіймів, озираючись назад, щоб дати йому зрозуміти, що їх можуть побачити. Антон відпустив її.

— Зараз у нього голова відділу вбивств.

— Що він там робить?

— Розмовляє з ним.

— Про що?

— Цього я сказати не можу, — відповів він.

Замість того, щоб сказати: «Цього я не знаю». Господи, як же він хизується…

Тієї ж миті двері відчинилися, і з палати вийшов Гуннар Хаген. Він зупинився, переводячи погляд з Мони на Антона і знов на Мону. Неначе на їхніх лицях були написані якісь зашифровані повідомлення. Мона зашарілася і прошмигнула у двері палати за спиною в Хагена.

— Ну як? — запитав Антон, намагаючись здаватися незворушним.

І одразу зрозумів, що погляд Хагена не був усепроникним, він був спантеличеним. Хаген вирячився на Антона, неначе той був марсіанином. Він дивився як людина, усі уявлення якої про життя щойно вивернули навиворіт.

— За ним… — Хаген показав пальцем на двері за своєю спиною: — За ним ти повинен передовсім добряче наглядати, Антоне. Зрозумів? Добряче.

Антон чув, як він збуджено бурмотів останні слова собі під ніс, швидкими кроками віддаляючись по коридору.

Побачивши обличчя жінки, Катрина спочатку подумала, що помилилася дверима, що старенька з сивим волоссям і запалими щоками не може бути Ір’єю Якобсен.

— Чого вам? — запитала вона, підозріло оглядаючи несподіваних гостей.

— Це я вам телефонувала, — сказала Беата. — Ми хочемо поговорити про Валентина.

Жінка зачинила двері.

Беата трохи почекала, поки звук кроків жінки не стих усередині квартири, а потім натиснула на ручку дверей і відчинила їх.

На гачках у коридорі висів одяг і пластикові пакети. Завжди ці пакети. Чому в наркоманів завжди повно пластикових пакетів? Чому вони хочуть, щоб усі їхні пожитки складалися, зберігалися і перевозилися в такій ламкій та ненадійній упаковці? Чому вони крадуть мопеди, вішалки і чайні сервізи — що завгодно, тільки не валізи і не сумки?

Квартира була неохайна, але все ж не така, як більшість наркоманських нір, які бачила Катрина. Можливо, хазяйка будинку, Іря, встановила певні межі і стежила за своєю квартирою. Катрина виходила з того, що Іря живе сама. Вона пройшла до вітальні услід за Беатою. На старому, але цілому дивані лежав чоловік і спав. Напевно, під кайфом. Пахло потом, куривом, деревом, просоченим пивом, і ще чимось солодкуватим, що Катрина не могла та й не хотіла визначати. Уздовж стіни стояли неодмінні атрибути кубла у вигляді вкрадених речей, таких як стопки дитячих дощок для серфінгу. Кожна з них була упакована в прозорий пластик, на всіх була зображена акула з відкритою пащею, а на кінці намальовані чорні сліди від її укусів, неначе акула відкусила шматочок дошки. Одному Богові відомо, як вони збиралися продавати усе це.

Беата й Катрина пройшли далі до кухні, де Ір’я, сидячи за маленьким столиком, крутила самокрутку. Стіл був накритий маленькою скатертиною, а на підвіконні стояла цукорниця, з якої стирчали штучні квіти.

Жінки всілися навпроти неї.

— Усе їздять і їздять, — буркотіла Ір’я, кивнувши на жваву вулицю Уеланн за вікном. Голос її був із скрипучою хрипотою, як і очікувала Катрина, побачивши квартиру і зіжмакане обличчя, хоча жінці було десь за тридцять. — Їздять і їздять. Куди вони всі їдуть?

— Додому, — припустила Беата. — Або з дому.

Іря знизала плечима.

— Ви ж теж не вдома, — нагадала Катрина. — Адреса — в реєстрі населення.

— Я продала свій дім, — відповіла Іря. — Він дістався мені у спадок. Він був занадто великий. Занадто.

Вона висунула сухий білий язик і провела ним по паперу для самокруток, а тим часом Катрина про себе закінчила за неї: «Занадто велика була спокуса продати його, адже соціальної допомоги вже не вистачало на наркотики».

— Надто багато поганих спогадів, — закінчила Ір я.

— Яких спогадів? — запитала Беата, і Катрина зіщулилася.

Беата була криміналістом, а не фахівцем з ведення допитів, і зараз вона поставила надто хибне питання, попрохавши розповісти детальніше. Адже ніхто не уміє розповідати так ґрунтовно і довго, як наркоман, що відчуває співчуття до себе.