Ю Несбё - Поліція

— Ви повинні знайти його. Благаю. Раніше, аніж він знайде мене…

Антон Міттет подивився на годинник. О пів на сьому. Він позіхнув. Мона десь двічі заходила до пацієнта з одним із лікарів. Більше нічого не відбувалося. Коли так сидиш, з’являється багато часу для роздумів. Навіть надто багато. Адже через якийсь час думки стають похмурими. Мабуть, усе було б нічого, якби з тими кепськими речами, про які він думав, можна було б щось зробити. Але Драмменської справи було не змінити, як і рішення не повідомляти про кийок, який він знайшов тоді в лісі недалеко від місця злочину. Він не міг повернутися назад у часі, щоб не говорити і не робити того, що ранило Лауру. І він був не в змозі по-іншому провести першу ніч із Моною. І другу теж.

Він здригнувся. Що це? Звук? Здається, він пролунав десь у глибині коридору. Антон напружено прислухався. Тепер усе було тихо. Але звук точно був, адже, окрім рівномірного писку механізму, що фіксував удари серця в палаті у пацієнта, тут не повинно бути жодних інших звуків.

Антон беззвучно піднявся, розстебнув ремінець у кобурі службового пістолета, вийняв його і зняв із запобіжника. «За ним ти повинен добряче наглядати, Антоне».

Він чекав, але ніхто не з’являвся. І він повільно пішов по коридору. По дорозі Антон смикав ручки усіх дверей, але усі вони були замкнуті, як і належить. Він повернув за ріг і оглянув яскраво освітлений коридор, що розстилався перед ним. І там нікого не було. Він знову зупинився і прислухався. Нічого. Швидше за все, нічого й не було. Антон засунув пістолет назад у кобуру.

Нічого не було? Та щось збурило хвилю повітря, що долинула до чутливої мембрани його вуха і змусила її тремтіти, тільки й усього, але цього було досить, щоб нерви зареєстрували це і послали сигнал у мозок. Безперечний факт. Проте викликати хвилю повітря могла безліч різних причин. Скажімо, миша або щур. Лампочка, що голосно лопнула. Температура, що знизилася надвечір, через що дерев’яні конструкції будівлі почали стискатися. Птах, що вдарився об вікно.

Тільки тепер, заспокоївшись, Антон звернув увагу на те, як прискорився його пульс. Треба знову почати займатися спортом. Привести себе у форму. Повернути собі те тіло, яке було ним, справжнім.

Він уже збирався повернутися назад, аж раптом подумав, що раз він уже тут, то може узяти собі чашку кави. Він підійшов до червоної кавоварки і висунув скриньку з кавовими капсулами. З нього випала самотня зелена капсула з блискучою кришкою, на якій значилося: «Fortissio Lungo». І йому раптом сяйнула нова думка: а чи не міг цей звук бути викликаний тим, хто пробрався сюди і крав їхню каву, адже ця скринька учора була повна? Він встановив капсулу в кавоварку, але несподівано помітив, що упаковка капсули порушена. Тобто капсулу вже використали. Утім, ні, на кришечці використаних капсул при повторному заклеюванні з’являється щось на зразок шахового візерунка. Антон включив кавоварку. Пролунало гудіння, і в ту ж мить він зрозумів, що це гудіння упродовж найближчих двадцяти секунд заглушатиме усі інші тихі звуки. Він зробив два кроки назад, щоб хоч трохи віддалитися від шуму.

Коли чашка наповнилася, він подивився на каву. Чорна, красива. Капсулу раніше не використовували.

У ту секунду, коли з кавоварки в чашку впала остання крапля, йому здалося, що він знову почув звук. Той самий. Але цього разу він пролунав з іншого боку — з боку палати пацієнта. Невже він по дорозі щось пропустив? Антон узяв чашку кави в ліву руку, знову дістав пістолет і пішов назад довгими розміреними кроками. Він намагався тримати чашку в рівновазі, не дивлячись на неї, і відчував, як гарячий напій пече йому руку. Він завернув за ріг. Нікого. Антон видихнув, підійшов до стільця і вже хотів сісти, але несподівано завмер. Він підійшов до дверей у палату пацієнта і відчинив їх.

Пацієнта не видно було, заважала ковдра.

Але звуковий сигнал від пристрою, що реєстрував удари серця, був рівномірним, і Антон розгледів, як по зеленому екрану зліва направо йшла лінія і підстрибувала повсякчас у такт гудінню.

Антон уже зібрався був зачинити двері за собою.

Але щось змусило його передумати.

Він увійшов до палати, залишивши двері відчиненими, і обійшов навколо ліжка.

Заглянув в обличчя пацієнтові.

Це був він.

Антон спохмурнів і нахилився до обличчя пацієнта. Він що, не дихає?

Ні, ось воно. Рух повітря і задушливий солодкуватий запах, можливо викликаний ліками.

Антон Міттет вийшов з палати і зачинив за собою двері. Він подивився на годинник. Випив каву. Знову подивився на годинник, помітивши, що рахує хвилини, і що йому хочеться, аби це конкретне чергування скоріше закінчилося.