Ю Несбё - Поліція

— Як добре, що він погодився поговорити зі мною, — сказала Катрина.

— Погодився? — запитав наглядач. — Та більшість хлопців з цього відділення віддадуть праву руку за те, щоб провести кілька хвилин в окремій кімнаті з жінкою. Ріко Херрем — потенційний насильник. Ви упевнені, що не хочете, аби у кімнаті знаходився хтось іще?

— Я сама в змозі себе захистити.

— Так само говорила і наш зубний лікар. Ну гаразд, ви принаймні у брюках.

— У брюках?

— На ній була спідниця і нейлонові панчохи. Вона всадовила Валентина в крісло за відсутності наглядача. Самі можете уявити.

Катрина уявила.

— Вона заплатила дорогу ціну за те, що вдягнулася, як… Ось ми і прийшли! — Він відімкнув двері камери і відчинив її. — Я буду тут, просто гукніть, коли щось піде не так.

— Дякую, — сказала Катрина.

— Ось, візьміть, — Ріко Херрем підвівся, простягаючи їй стілець, а сам відійшов і сів на прибране ліжко. На пристойній відстані.

Катрина всілася і відчула тепло його тіла, яке збереглося на сидінні. Ріко відсунувся якомога далі, коли вона посунула стілець трохи ближче, і Катрині подумалося, що, можливо, він із тих, хто насправді боїться жінок. Що саме тому він не ґвалтував їх, а спостерігав за ними. Оголявся перед ними. Дзвонив їм і розповідав усе, що хотів з ними зробити, але, природно, не наважувався. Список злочинів Ріко Херрема був швидше огидним, аніж надто лячним.

— Ви кричали мені услід, що Валентин не помер, — сказала вона, нахилившись уперед.

Він знову відсунувся. За мовою його тіла вона зрозуміла, що він намагається захиститися, але посмішка його не змінилася: зухвала, повна ненависті, двозначна.

— Що ви хотіли цим сказати? — запитала Катрина.

— А ти як гадаєш, Катрино? — прогундосив він. — Що він живий, імовірно.

— Валентина Єртсена знайшли мертвим тут, у в’язниці.

— Так, усі в це вірять. А цей тип у коридорі розповів тобі, що зробив Валентин із зубною лікаркою?

— Сказав щось про спідницю і нейлонові панчохи. Адже ви від цього збуджуєтеся.

— Валентин збуджується. У буквальному розумінні. Вона зазвичай приходила сюди двічі на тиждень. Тоді багато хто скаржився на зубний біль. Валентин, погрожуючи її власною бормашиною, змусив її зняти нейлонові панчохи і надіти собі на голову. Він трахнув її прямо в зуболікарському кріслі. Але, як він пояснив пізніше, вона просто лежала, як тушка. Напевно, їй дали неправильну пораду на випадок, якщо станеться подібне. Отож Валентин дістав запальничку, так, він збуджувався від виду нейлонових панчіх. Ти бачила, як плавиться нейлон у вогні? Вона страшенно хотіла жити. Крики і дикі зойки. Запах шкіри, сплавленої з нейлоном, стояв у тій кімнаті кілька тижнів. Не знаю вже, куди вона поділася потім, але, думаю, їй більше не варто боятися зґвалтування.

Катрина подивилася на нього. «Розпаношився», — подумала вона. У нього було обличчя людини, яку так часто били, що посмішка стала його автоматичною захисною реакцією.

— Якщо Валентин не помер, то де ж він тоді? — запитала вона.

Посмішка стала ширша. Він натягнув ковдру на коліна.

— Будьте такі добрі, скажіть, якщо я втрачаю час, Ріко, — зітхнула Катрина. — Я провела так багато часу в психіатричному відділенні, що психи навівають на мене нудьгу. Гаразд?

— Ти ж не думаєш, що я безкоштовно поділюся з тобою такою інформацією, га, офіцере?

— Моя посада називається слідчий в особливих справах. І яка ж ціна? Скорочення терміну?

— Я виходжу наступного тижня. Мені потрібні п’ятдесят тисяч крон.

Катрина дзвінко і щиро розсміялася. Так щиро, як тільки могла. І в його погляді проступила лють.

— Ну, тоді ми закінчили, — сказала вона і підвелася.

— Тридцять тисяч, — мовив він. — Я зовсім на нулі, а коли вийду звідси, мені потрібно купити квиток на літак, щоб відлетіти куди чимдалі.

Катрина похитала головою:

— Ми платимо інформаторам тільки тоді, коли йдеться про факти, здатні пролити абсолютно нове світло на справу. На вагому справу.

— А що коли це саме така справа?

— Мені все одно довелося б розмовляти зі своїм начальством. Але мені здавалося, ви щось збиралися розповісти мені. Я тут не для того, щоб вести з вами переговори про те, чого я не можу вам дати.

Вона підійшла до дверей і підняла руку, щоб постукати.

— Зажди, — сказав червоний череп. Голос у нього став тонкий. Він підтягнув ковдру до самого підборіддя. — Я можу дещо розповісти.

— Як я вже говорила, мені нічого запропонувати вам навзамін. — Катрина постукала у двері.