Ю Несбё - Поліція

— Ну, як сказати… Обличчя. Украй неприємне. Неначе розтягнуте навсібіч. Неначе воно приклеїлося до його грудей і хотіло відірватися.

Катрина повільно закивала:

— Вирватися з тіла, куди воно було ув’язнене?

— Еге ж. Саме так. Ви знаєте?..

— Ні, — сказала Катрина і подумала: «Але мені знайоме це відчуття». — А Юдаса, значить, ви так і не знайшли?

— Це ви не знайшли Юдаса.

— Ну гаразд. Як ви гадаєте, чому нам це не вдалося?

Наглядач знизав плечима:

— Ну, я не знаю. Але розумію, що типи, подібні до Юдаса, для вас не є першочерговим завданням. Як я говорив, у його справі були пом’якшувальні обставини, а ймовірність рецидиву мінімальна. Насправді його термін уже добігав кінця, але у цього ідіота, видно, лихоманка почалася.

Катрина кивала. Передчуття звільнення. Воно настає при наближенні дня виходу з в’язниці, коли ув’язнений починає думати про свободу, і йому раптом стає нестерпно від думки, що доведеться провести в цьому закладі ще один день.

— А хто-небудь іще може мені розповісти про Валентина?

Наглядач заперечно похитав головою:

— Окрім Юнаса, він ні з ким не спілкувався. Та й з ним ніхто не хотів мати справи. Лякав усіх до чортиків. Коли він входив у приміщення, здавалося, навіть повітря згущувалося.

Катрина ставила йому питання доти, поки не зрозуміла, що просто намагається виправдати згаяний час і гроші на квиток.

— Ви почали розповідати про те, що зробив Валентин, — нагадала вона.

— Справді? — відповів наглядач, кинувши швидкий погляд на годинник. — Отакої… Мені вже треба…

На зворотному шляху у загальній кімнаті Катрина побачила тільки худорлявого чоловіка з червоним черепом. Він стояв прямо, опустивши руки і вирячившись на порожню мішень. Стріл ніде не було. Він повільно обернувся, і Катрина не змогла не відповісти на його погляд. Усмішка зникла з його обличчя, а очі стали в’ялими і сірими, як медуза.

Він щось прокричав. Чотири слова. І повторив їх. Голосно і пронизливо, як птах, що застерігає про небезпеку. Після чого розсміявся.

— Не звертайте на нього уваги, — сказав наглядач.

Сміх поступово затихав у них за спиною, поки вони швидко йшли коридорами.

І ось вона вже опинилася на вулиці, вдихаючи насичене дощем сире повітря.

Катрина дістала телефон, відключила диктофон, включений з моменту її прибуття до в’язниці, і зателефонувала Беаті.

— Я закінчила в Ілі, — сказала вона. — Час є?

— Включаю кавоварку.

— Е-е-е… А в тебе немає…

— Ти працюєш у поліції, Катрино. І ти п’єш каву з кавоварки, зрозуміло?

— Слухай, я зазвичай їла в «Кафе Сара» на вулиці Торггата, а тобі не зашкодить вибратися з лабораторії. Ходімо пообідаємо. Я пригощаю.

— Авжеж, ще б пак.

— Що-що?

— Я знайшла її.

— Кого?

— Ір’ю Якобсен. І якщо ми поквапимося, то застанемо її в живих.

Вони домовилися зустрітися за 45 хвилин. В очікуванні таксі Катрина прослуховувала запис на диктофоні. Краєчок телефону з мікрофоном трохи висовувався з її кишені, і вона упевнилася, що з парою хороших навушників запросто розшифрує усе сказане наглядачем. Вона прокрутила запис до кінця і включила те місце, для прослуховування якого навушники не були потрібні.

Застережливий крик червоного черепа:

— Валентин живий! Він убиває! Валентин живий! Чуєте?!

— Він прийшов до тями сьогодні вранці, — сказав Антон Міттет, квапливо крокуючи коридором разом із Гуннаром Хагеном.

Помітивши їх наближення, Сільє піднялася зі стільця.

— Можеш іти, Сільє, — сказав Антон. — Я заступаю.

— Але ваше чергування починається тільки за годину.

— Я сказав — можеш іти. Відпочивай.

Вона кинула на Антона оцінюючий погляд. Потім подивилася на другого чоловіка.

— Гуннар Хаген, — мовив той, простягаючи їй руку. — Голова відділу розслідування вбивств.

— Я знаю, хто ви, — сказала вона, потискуючи його руку. — Сільє Гравсенг. Сподіваюся колись поступити до вас на роботу.

— Гаразд, — відповів він. — Тоді можеш розпочати з виконання розпорядження Антона.

Вона кивнула Хагену:

— На усіх наказах значиться саме ваше ім’я, отож…

Антон дивився, як вона порядкує речі в сумці.

— До речі, сьогодні останній день моєї практики, — сказала вона. — Тепер час починати думати про іспити.

— Сільє — етажерка Поліцейської академії, — пояснив Антон.

— Слухачка Поліцейської академії, так тепер говорять, — поправила його Сільє. — Я маю одне запитання, пане начальнику відділу.

— Он як? — сказав Хаген, іронічно посміхаючись у відповідь на таке титулування.