Ю Несбё - Поліція

Допомозі для того, щоб не втекти, подумала Катрина. Допомозі, щоб не покалічили. Допомозі в здійсненні того, що соціологи і кримінологи з якоїсь причини вважають бажанням, властивим усьому нашому виду: бути хорошими людьми, приносити користь, стати частиною суспільства, що знаходиться там, по той бік тюремної стіни.

Катрина достатньо часу провела в психіатричному відділенні Бергенської лікарні і знала, що навіть ті особи з відхиленнями, які не мають жодного стосунку до кримінальних справ, абсолютно не цікавляться життям суспільства і не спілкуються ні з ким, окрім себе самих і своїх демонів. І вони хочуть, щоб усі інші залишили їх у спокої. Але це не означає, що самі вони нікого не хочуть турбувати.

Вона увійшла до шлюзових дверей, пред’явила своє посвідчення і лист із дозволом на відвідування в’язниці, який отримала по електронній пошті, і її пропустили далі, до будівлі.

Наглядач, який уже чекав на неї, стояв, широко розставивши ноги і склавши руки на грудях, і побрязкував ключами. Хвалькуватість і удавана самовпевненість, помітні в його позі, були зумовлені тим, що відвідувач був співробітником поліції, тобто належав до касти хранителів громадського порядку і був одним з тих, хто примушував тюремних наглядачів, співробітників приватних охоронних фірм і навіть паркувальників жестикулювати і розмовляти тихіше.

Катрина повелася так, як завжди в подібних ситуаціях: стала ввічливіша і доброзичливіша, ніж у повсякденному житті.

— Ласкаво просимо до клоаки, — сказав наглядач.

Катрина була упевнена, що звичайних відвідувачів він зустрічає іншими словами, і це речення далося йому нелегко: воно повинне було виражати збалансоване поєднання чорного гумору і реалістичного цинізму щодо своєї роботи.

«Не так уже й жахливо», — думала Катрина, крокуючи тюремними коридорами. Можливо, їх слід було назвати Кишкою. У цьому місці закон перетравлює засуджених індивідів до стану коричневої смердючої маси, яка в одну прекрасну мить вийде звідси. Усі двері були замкнені, коридори порожні.

— Відділення для збоченців, — повідомив наглядач, відмикаючи чергові залізні двері у кінці коридору.

— У них є власне відділення?

— Атож. Коли насильники зібрані в одному місці, менше вірогідності, що сусіди їх приб’ють.

— Приб’ють? — Катрина прикинулася здивованою, ніби нічого не знала про подібні випадки.

— Еге ж. Тут насильників ненавидять так само, як і в суспільстві. Якщо не більше. А у нас тут є вбивці більш імпульсивні, ніж ми з вами. Отож, якщо буде невдалий день… — Він виразно провів ключем, який тримав у руці, по горлу.

— Їх уб’ють?! — випалила Катрина з жахом у голосі і на мить замислилася, чи не переграє.

— Ну, може, і не вб’ють. Але поб’ють точно. У нашому лікарняному відділенні завжди лежать збоченці з переламаними руками і ногами. Вони говорять, що впали на сходах або посковзнулися в душі. Навіть настукати не можуть. — Він замкнув двері позаду них і зробив вдих. — Відчуваєте запах? Так пахне сім’я на батареї. Запікається миттєво. Запах наче в’їдається в метал і не піддається видаленню. Схоже на запах горілого людського м’яса, правда ж?

— Гомункул, — вимовила Катрина, втягуючи в себе повітря.

Вона відчула тільки запах свіжопофарбованих стін.

— Чого?

— У сімнадцятому столітті люди вважали, що сім’я складається з крихітних чоловічків, — відповіла вона, помітила косий погляд наглядача і зрозуміла, що зробила неправильний хід: треба було просто зробити вигляд, що вона шокована. — Отже, — поквапилася продовжити вона, — Валентин спокійно сидів тут разом зі своїми однодумцями?

Наглядач заперечно похитав головою:

— Ходили чутки, що це він зґвалтував маленьких дівчаток в Марідалені і Тріванні. А з ув’язненими, що ґвалтували неповнолітніх, справа зовсім інакша. Навіть безперечний насильник ненавидить тих, хто трахає дітей.

— Значить, Валентина побили?

— Атож, це точно.

— А ці чутки… у вас є якісь здогади, хто міг їх пустити?

— Еге ж, — відповів наглядач, відмикаючи наступні двері. — Це ви.

— Ми? Себто поліція?

— Був тут один поліцейський. Він робив вигляд, що допитує ув’язнених з приводу тих двох убивств. Але розповідав він більше, ніж запитував, наскільки мені відомо.

Катрина кивнула. Вона чула, що коли поліцейські були впевнені, що один з ув’язнених скоїв злочин над дитиною, але не могли цього довести, вони докладали усіх зусиль до того, щоб він був покараний іншим способом. Потрібно було просто поінформувати потрібних людей серед ув’язнених. Тих, хто мав владу. Чи принаймні був найбільш імпульсивний.