Ю Несбё - Поліція

— Вона ж сама цього просила…

Катрина відчула, як по тілу побігли мурашки. Таке ж відчуття бувало у неї, коли вони з батьком сиділи в човні, а він спокійно повідомляв, що у нього клює. Вона не знала, чому, але була упевнена, що це той самий голос. Це був він.

— Цікаво, — відповів інший голос. Низький, майже вкрадливий. Голос поліцейського, якому необхідно досягти результату. — Чому ти так говориш?

— Вони просять про це, хіба ні? Різними способами. А опісля їм стає соромно, і вони біжать у поліцію. Але вам це і так відомо.

— Значить, ця дівчинка в готелі в Утті попрохала тебе про це, я правильно зрозумів?

— Вона б попросила.

— Якби ти не узяв її до того, як вона це зробила?

— Якби я був там.

— Ти ж щойно зізнався, що був там того вечора, Валентине.

— Тільки щоб ти розповів мені про це зґвалтування в усіх подробицях. Знаєш, у в’язниці сидіти нудно. Я мав якось скрасити свої будні.

Мовчання.

І веселий сміх Валентина. Катрина зіщулилася і щільніше загорнулася у в’язану кофту.

— Здається, ти й тут обгидився… як там далі кажуть, начальнику?

Катрина заплющила очі й викликала в пам'яті його обличчя.

— Давай почекаємо із справою в Утті. А що скажеш щодо дівчинки в Марідалені, Валентине?

— А що з нею?

— Це ж ти зробив, так?

Гучний сміх.

— Треба тобі потренуватися трохи краще, начальнику. Конфронтація на допиті має бути, як удар обухом по голові, а не як м’який ляпас.

Катрина відзначила, що словниковий запас Валентина набагато ширший, ніж у середньостатистичних ув’язнених.

— Значить, ти не заперечуєш, що зробив це?

— Ні.

— Ні?

— Ні.

Катрина відчула збудження в голосі поліцейського, коли він вдихнув і, намагаючись зберігати спокій, запитав:

— Чи означає це, що ти зізнаєшся у зґвалтуванні і вбивстві в Марідалені у вересні?

Принаймні він добре знав інструкції, бо уточнив питання, на яке, як він сподівався, Валентин відповість ствердно, аби згодом адвокат обвинуваченого не міг стверджувати, що обвинувачений неправильно зрозумів поставлене на допиті питання або не зрозумів, про яку справу йшла мова. Але в голосі співрозмовника поліцейського вона почула майже материнські нотки:

— Це означає, що мені немає потреби заперечувати.

— Що?..

— Слово починається на «а», закінчується на «і».

Коротка пауза.

— Звідки така упевненість, що ти маєш алібі на той вечір, Валентине? Адже це сталося досить давно.

— Бо я думав про це, коли мені про це розповіли. Думав про те, чим я займався у той час.

— Хто тобі розповів?

— Ну, той, хто зґвалтував дівчинку.

Довга пауза.

— Ти зараз знущаєшся з нас, Валентине?

— А ти як думаєш, полісмене Закріссон?

— Чому ти вважаєш, що мене так звуть?

— Вулиця Снарлівейєн, сорок один, правильно?

Ще одна пауза. Знову сміх і голос Валентина:

— Кажу ж, обгидився по повній.

— Звідки ти дізнався про це зґвалтування?

— Це в’язниця для збоченців, начальнику. Як гадаєш, про що ми розмовляємо? Ти — мені, я — тобі, так ми це називаємо. Звичайно, він думав, що не набовкав зайвого, але я читаю газети і добре пам’ятаю ту справу.

— Тож хто, Валентине?

— Так коли, Закріссоне?

— Що «коли»?

— Коли я можу розраховувати вийти звідси, якщо здам тобі його з усім гамузом?

Катрина відчула бажання перемотати численні паузи.

— Я скоро повернуся.

Скрип стільця. М’який стук дверей.

Катрина чекала. Чула дихання чоловіка. І помітила щось дивне: їй раптом стало важко дихати. Неначе вдихи, що чулися з динаміків, витягали повітря з її кімнати.

Навряд чи поліцейського не було там більше двох хвилин, але здавалося, що минуло півгодини.

— Гаразд, — мовив він, знову скрипнувши стільцем.

— Швидко обернувся. Отже, і мій термін скоротиться?..

— Ти знаєш, що не ми встановлюємо тривалість термінів, Валентине. Але ми поговоримо з суддею, добре? То що у тебе за алібі і хто зґвалтував дівчинку?

— Я увесь вечір провів удома. Я був разом з жінкою, у якої знімаю житло, і, якщо її не звалив Альцгеймер, вона це підтвердить.

— А чому ти так добре це пам’ятаєш?

— Я запам’ятав дати зґвалтувань. І якщо ви не знайдете щасливчика відразу, то я знаю, що рано чи пізно ви явитеся до мене з питанням, де я був.

— Гаразд. А тепер питання на тисячу крон. Хто це зробив?

Відповідь була вимовлена повільно й чітко, майже по складах:

— Юдас Юхансен. Так званий давній знайомий поліції.

— Юдас Юхансен?

— Ти працюєш із злочинами проти моральності і не знаєш такого заслуженого ґвалтівника, Закріссоне?