Тесс Герритсен - Хірург

А я зрозумів це, лишень прочитавши її аналіз.

Та це ще не все. На її піднебінні є червоні цятки – точкові крововиливи в тих місцях, де луснули капіляри і кров проникла до слизової оболонки. Мабуть, вона й сама не знає про ці малесенькі крововиливи. Можливо, вона помічала подібні у себе під нігтями чи десь на шкірі. Можливо, вона знаходить на собі синці, які з ’ явилися невідомо звідки, сині острівці на руках або стегнах, і ніяк не може пригадати, коли це вона могла поранитися. Вдарилась дверима автівки? Дитина, що вчепилася в ногу, щосили її стисла? Вона шукає якісь зовнішні чинники, коли насправді причина криється в її крові.

Її кров налічує двадцять тисяч тромбоцитів, хоча їх мало би бути вдесятеро більше. Без тромбоцитів, дрібненьких клітин, які сприяють згортанню крові, вона отримує синці від найлегшого удару.

Однак цей нікудишній папірець може розказати ще більше.

Я дивлюсь на рівень лейкоцитів і бачу пояснення її страждань. Апарат виявив мієлобласти – недозрілих попередників білих кров ’ яних тілець, яких не має бути у крові. Сьюзан Кармайкл має гострий мієлобластний лейкоз.

Я уявляю, яким буде її життя протягом наступних місяців. Я бачу, як вона лежить на операційному столі, її очі заплющені, їй проводять пересадку кісткового мозку.

Я бачу, як жмутами випадає її волосся, а тоді вона врешті здається і підставляє голову під електробритву.

Я бачу ранки, коли вона згинається над унітазом, довгі дні, коли вона лежить і дивиться у стелю, її світ обмежується чотирма стінами спальні.

Кров дає життя, це дивовижна рідина, яка живить нас. Але кров Сьюзан Кармайкл обернулася проти неї, вона тече її жилами, ніби отрута.

Я знаю всі ці подробиці її життя, а мені навіть не довелося з нею зустрічатися.

Я негайно передаю результати факсом її лікарю, відкладаю аркуш до кошика з доставкою, і беру інший зразок. Ще один пацієнт, ще одна пробірка з кров ’ ю.

Зв ’ язок між кров ’ ю і життям був відомий людям ще з прадавніх часів. Стародавні люди не знали, що кров виробляється у кістковому мозку і переважно складається з води, однак звеличували її силу в ритуалах і жертвопринесеннях. Ацтеки використовували кістяні свердла та голки з агави, щоб проколювати свою шкіру і випускати кров. Вони проколювали губи, язики або шкіру на грудях, і кров, що витікала, була їхнім особистим підшошенням для богів. Сьогодні такі ушкодження власного тіла вважалися б збоченими, таких людей нарекли би психічно хворими.

А от мені цікаво, що б ацтеки подумали про нас.

Ось я сиджу в стерильному приміщенні, одягнений у все біле, на моїх руках рукавички, що захищають від випадкових бризок крові. Наскільки ми віддалилися від своєї природи. Хтось може знепритомніти від самого вигляду крові, люди квапляться заховати її від чужих очей, вимивають тротуари, на яких вона пролилася, затуляють дітям очі, коли по телевізору показують сцени насильства. Люди втратили зв ’ язок із собою, забули, ким вони є насправді.

Утім, не всі.

Ми ходимо поміж іншими людьми і фактично нічим від них не відрізняємося. Мабуть, ми навіть нормальніші за інших, адже не дозволяємо загорнути себе в стерильні бинти цивілізації, не даємо перетворити себе на мумій. Ми бачимо кров і не відводимо погляду. Ми бачимо її блискучу красу, ми відчуваємо її первісний поклик.

Усі, хто, минаючи місце аварії, шукає очима кров, зрозуміють це. За відразою, за бажанням відвернутися ховається і пульсує велика сила. Потяг.

Кожен хоче подивитися. Але не кожен визнає це.

Мені дуже самотньо ходити поміж зазомбованих людей. Вечорами я гуляю містом і вдихаю повітря, таке густе, що я майже бачу його. Воно наповнює теплом мої легені, наче підігрітий сироп. Я вдивляюся в обличчя людей і гадаю, хто із них може бути моїм близьким братом по крові, яким колись був ти. Чи є тут ще хтось, кому вдалося зберегти зв ’ язок із тою древньою силою, що тече в наших жилах? Мені цікаво, чи зможемо ми впізнати одне одного, якщо зустрінемось, і я боюсь, що не зможемо, бо ми занадто глибоко заховали свою справжню природу, натягнувши маски нормальних людей.

Тому я йду на самоті. І думаю про тебе, єдиного, хто мене розумів».

Як лікар Кетрін уже не раз зустрічалася зі смертю, тож їй було не звикати. Їй доводилося бачити, як життя повільно покидає очі пацієнтів, як вони стають пустими і скляними. Їй доводилося бачити, як шкіра набуває землистого кольору, як душа витікає з тіла, ніби кров із рани. Медицина пов’язана зі смертю не менше, ніж із життям, і Кетрін уже давно познайомилася зі Смертю, споглядаючи разом з нею застигаючі тіла своїх пацієнтів. Вона не боялась покійників.