Тесс Герритсен - Хірург

– Ви думаєте, що Капра був божевільним?

– Не впевнений, що в психіатрії є діагноз для такої людини, як Капра.

– А яке враження він справляв на вас?

– Я не бачив у ньому нічого надзвичайного. Ендрю здавався мені цілком нормальним.

Опис, від якого мороз біг по спині щоразу, коли Мур його чув.

– А що ви можете сказати про Воррена Гойта?

– Чому ви запитуєте про Воррена?

– Мені треба знати, чи вони з Капрою були друзями.

Кан замислився над його запитанням.

– Я не знаю. Мені невідомо, що відбувається за стінами лабораторії. Я бачу лише те, що відбувається всередині. Студенти намагаються заповнити свої перевтомлені мізки величезними об’ємами інформації. Та не всі дають собі раду з таким стресом.

– Саме це й трапилося з Ворреном Гойтом? Саме тому його відрахували з медичної школи?

Кан повернувся до скляної перегородки і задумливо дивився на лабораторію.

– Ви ніколи не думали, звідки у нас беруться трупи?

– Перепрошую?

– Звідки вони беруться в медичних інститутах? Як вони опиняються на цих столах, щоб потім їх розтинали?

– Гадаю, що люди самі заповідають свої тіла медицині.

– Саме так. Кожен із цих трупів був людиною, яка прийняла надзвичайно шляхетне рішення. Вони заповіли свої тіла нам. Замість того, щоб цілу вічність лежати у труні з червоного дерева, вони вирішили віддати свої останки для корисної справи. Вони навчають наступні покоління цілителів. А це неможливо без справжніх трупів. Студенти мають бачити у трьох вимірах усі варіації людського тіла. Зі скальпелем у руці вони мають досліджувати сонну артерію і лицьові м’язи. Звісно, щось із цього можна вивчати і на комп’ютері, але це не те саме, що власноруч розрізати шкіру. Витягати тонесенькі волокна нервів. Тут не обійтися без людського тіла. Потрібні люди, неймовірно щедрі і благородні, які погодились пожертвувати найособистіше – своє власне тіло. Я вважаю, що кожен із тих трупів був надзвичайною людиною. Я ставлюся до них з повагою і вимагаю, щоб мої студенти теж їх поважали. Ніяких жартів і дурощів у тій кімнаті. Вони мають ставитися з повагою до тіл і всіх їхніх частин. Коли розтин завершено, останки кремують і ховають з відповідними почестями. – Він повернувся і глянув на Мура. – Такі порядки в моїй лабораторії.

– Який це має стосунок до Воррена Гойта?

– Прямий.

– Через це він покинув медичну школу?

– Так. – Кан знову повернувся до скляної перегородки.

Мур дивився на широку спину професора і чекав, поки той добере потрібні слова.

– Розтин, – сказав Кан, – це тривалий процес. Деякі студенти не встигають закінчити його протягом заняття. Хтось потребує додаткового часу, щоб добре вивчити складну анатомію людини. Тому я дозволяю їм у будь-який час приходити до лабораторії. У кожного студента є ключ, тому, якщо треба, вони можуть приходити навіть уночі. Дехто так і робить.

– Воррен теж приходив?

Кан якийсь час мовчав.

– Так.

Мур відчув, як від жахливої підозри його пробирає холодом.

Кан підійшов до картотечної шафи, витяг одну із забитих ущерть шухляд і почав перебирати якісь папери.

– Це було в неділю. Цілі вихідні мене не було в місті, тому я мусив уночі прийти до лабораторії, аби підготувати екземпляр для понеділкового заняття. Ви ж знаєте, якими бувають ці діти, більшість із них незграбно поводиться зі скальпелем і перетворює свої екземпляри на фарш. Тому я завжди маю один хороший експонат, щоб показати їм ті частини тіла, які вони могли зіпсувати на своїх трупах. Ми якраз проходили репродуктивну систему, і студенти вже почали вивчати ці органи. Я пригадую, що було досить пізно, уже за північ, коли я заїхав на подвір’я школи. Я побачив світло у вікнах лабораторії і подумав, що це якийсь дуже старанний студент, який вирішив обігнати своїх однокурсників. Я зайшов до школи, пройшов коридором і відчинив двері лабораторії.

– Там був Воррен Гойт, – здогадався Мур.

– Так. – Кан знайшов те, що шукав у шухляді. Він витяг папку і повернувся до Мура. – Коли я побачив, що він робив, я… ну, я втратив самовладання. Я вхопив його за барки і швиргонув до умивальника. Я поводився грубо, визнаю, але я був такий лютий, що не тямив себе. Я досі лютую, від самої лише думки про це. – Він важко перевів подих, але навіть зараз, сім років по тому, не міг заспокоїтись. – Після… після того, як я викричався на нього, я притягнув його сюди, до свого кабінету. Посадив за стіл і примусив написати заяву про те, що наступного ранку о восьмій він забере документи з медичної школи. Я не вимагав, щоб він називав причину, але він мав забратися звідси, інакше б я написав доповідь про те, що бачив. Він, звісно, погодився. У нього не було вибору. Утім, складалося враження, що все це його аніскільки не хвилювало. Ось це й здалося мені дуже дивним – виключення зовсім його не хвилювало. Він поставився до цього спокійно і розсудливо. Але це був Воррен. Завжди розсудливий. Ніколи нічим не переймався. Він був наче… – Кан зупинився. – Наче робот.