Тесс Герритсен - Хірург

– Останнім часом у нас були… певні непорозуміння, – почала вона.

Він кивнув.

– Я знаю, що це непокоїть тебе так, як і мене. А для мене це дуже неприємно, тому що ти завжди мені подобався, Пітере. Може, збоку це виглядає по-іншому, але я кажу правду. – Вона перевела подих, намагаючись дібрати потрібні слова. – Ці непорозуміння, вони не мають до тебе жодного стосунку. Це все через мене. Зараз у моєму житті відбувається стільки всього, і мені важко це пояснити.

– Ти не повинна нічого пояснювати.

– Просто я бачу, що наші стосунки розвалюються. Не тільки наше партнерство, але й дружба. Дивно, що я ніколи не замислювалася про нашу дружбу. Ніколи не розуміла, якою важливою вона є для мене, доки все не почало мінятися. – Вона підвелася. – Хай там що, мені дуже шкода. Ось що я хотіла сказати. – Вона обернулася, щоб іти.

– Кетрін, – лагідно мовив він, – я знаю про Саванну.

Вона озирнулась і глянула на нього. Він не відвів очей.

– Мені розказав детектив Кроу, – додав Пітер.

– Коли?

– Кілька днів тому, коли я розпитував його про незаконне проникнення до твого кабінету. Він думав, що я все знаю.

– Ти нічого не казав.

– Я вважав, що не варто запитувати тебе про таке, і чекав, поки ти будеш готова сама про все розповісти. Я знав, що тобі потрібен час, і був готовий чекати, скільки знадобиться.

Вона різко видихнула.

– Тоді ти знаєш про мене все найгірше.

– Ні, Кетрін. – Він підвівся. – Я знаю про тебе найкраще ! Я знаю, яка ти сильна і хоробра. Увесь цей час я й гадки не мав, що тобі доводилося переживати кожного дня. Треба було сказати мені. Ти могла мені довіритись.

– Я думала, що після мого зізнання наші стосунки зіпсуються.

– Чого б це?

– Я не хочу, щоб ти мене жалів. Я не хочу нічиєї жалості.

– Жалів? За те, що ти не здалася? За те, що вижила наперекір усьому? З якого б це дива я мав тебе жаліти?

Вона змахнула сльози.

– Інші чоловіки жаліли б.

– Тоді вони тебе зовсім не знають. Принаймні так, як я. – Він вийшов з-за столу і став перед нею. – Ти пам’ятаєш той день, коли ми зустрілися?

– Я тоді прийшла на співбесіду.

– Що тобі пригадується?

Вона спантеличено похитала головою.

– Ми говорили про медичну практику. Про те, що я буду тут робити.

– Тобто, у твоїх спогадах це лише ділова зустріч.

– А хіба це було щось інше?

– Дивно. Бо мені все пригадується зовсім по-іншому. Я майже не пам’ятаю ні своїх, ні твоїх запитань. Але добре пам’ятаю ту мить, коли підняв очі і побачив, як ти заходиш у двері. Я був приголомшений. Я не міг придумати, що сказати, на язиці вертілися різні банальності й дурниці. Я подумав: «Ось жінка, у якої є все. Вона розумна, красива. І вона стоїть прямісінько переді мною».

– О Боже, як ти помилявся. У мене не було всього. – Вона знову змахнула сльози. – Ніколи не було. Я ледве тримаю себе в руках…

Без зайвих слів він обійняв її. Усе сталося так природньо, так легко, що жоден з них не почувався ніяково. Він просто обіймав її, не вимагаючи нічого взамін. Один друг заспокоював іншого.

– Скажи, чим я можу допомогти? – запитав Пітер. – Я зроблю що завгодно.

Вона зітхнула.

– Я так втомилася, Пітере. Можеш провести мене до автівки?

– І все?

– Це те, чого я зараз потребую. Щоб хтось, кому я довіряю, провів мене до автівки.

Він випустив її з обіймів і всміхнувся.

– Ти звернулася за адресою.

П’ятий ярус лікарняної стоянки пустував, і бетон відлунював їхні кроки, ніби шурхіт двох привидів. Якби Кетрін була сама, вона б усю дорогу озиралася. Але поряд ішов Пітер, і вона нічого не боялася. Він провів її до самого «Мерседеса». Почекав, доки вона сяде за кермо. Тоді зачинив її дверцята і вказав на замок.

Кивнувши, вона натиснула кнопку і почула заспокійливе клацання, коли всі дверцята автівки замкнулися.

– Я зателефоную пізніше, – сказав Пітер.

Вона від’їжджала і бачила його у дзеркалі заднього огляду, він махав їй рукою. Тоді вона повернула – і він зник із виду.

Вона їхала додому, до Бек-Бей, і всю дорогу всміхалася.

«Деякі чоловіки заслуговують на довіру» , – якось сказав їй Мур.

«Так, але які? Я ніколи не знаю».

«Ти й не дізнаєшся, доки не опинишся у скруті. Саме тоді такий чоловік буде поряд».

Як друг чи коханець Пітер точно буде поряд.

Скинувши швидкість на Коммонвелс-авеню, вона під’їхала до свого будинку і натиснула на кнопку пульта, щоб відчинити гаражні двері. Вони із гуркотом піднялися, і Кетрін заїхала всередину. У дзеркалі заднього огляду вона побачила, як двері опустилися. Лише після цього вона зупинилася на своєму звичному місці. Вона завжди була обачною і ніколи не забувала про цю свою звичку. Вона оглянула ліфт перед тим, як зайти всередину. Роздивилася коридор перед тим, як вийти. Замкнулася на всі замки, щойно переступила поріг своєї квартири. Її дім був її фортецею. Лише після цього вона дозволила собі розслабитись.