Валерій Лапікура - Комісар Мегре і Кіціус

За всю злодійську кар'єру у Кіціуса було лише два проколи. Перший раз його застукав господар квартири, який несподівано повернувся з відрядження. Але повівся мужчина досить дивно. Замість скрутити Кіціуса і викликати міліцію, він із криком: «Що, шалава, хахаля завела?» кинувся у спальню бити благовірну, котра спала сном праведниці. А Кіціус спокійненько вийшов через двері, прихопивши здобич.

Його другий провал, власне, і породив оту славетну кликуху. Я вже згадував про його феноменальне нахабство. Якоїсь ночі йому закортіло понишпорити в комоді, що стояв у спальні впритул до ліжка. А на ліжку натомленим сном спали хазяї. Спали міцно. Здавалося б — жодних проблем. І тут Кіціуса єдиний раз зрадила блатна злодійська доля. То неправда, що Кіціус добре бачив у темряві. Інакше він не наступив би на хвіст здоровенному розгодованому котярі, що відпочивав на килимі посеред спальні. Від дикого вереску переляканої тваринки господарі підхопилися, ввімкнули світло і побачили незнайомця, який очманів від переляку, бо продовжував стояти на котячому хвості. Кілька років Київ відпочивав. Хоча Кіціус узяв на себе провину лише за ту квартиру з котом, строк йому дали максимальний. У порядку, так би мовити, профілактики.

Скільки квартир він обікрав — так і залишилося невідомим. Частина його жертв навіть не подала заяв до міліції. Адже Кіціус ніколи нічого не перевертав у квартирі, нічого не розпорював і не розбивав. Це збивало господарів з пантелику.

Коли випадково спливала пропажа, вони грішили на приятелів своїх неповнолітніх діток, нечистих на руку сусідів чи далеких родичів, які ночували позаминулого вівторка, але ажніяк не на професійного злодія.

Відбитків пальців Кіціус не залишав, працював у медичних рукавичках. Свій єдиний невдалий випадок він теж урахував і ніколи більше не залазив у квартири з котами. Нова генерація «домушників» часто кепкувала з ретрограда:

— І чого ото по карнизам лазити? Ще розіб'єшся… Куди простіше продзвонити хату, переконатися, що вона порожня, виламати двері і винести все, включно з унітазом.

Кіціус у відповідь запитував:

— Ти на Київському вокзалі часто буваєш?

— Ну… а що?

— Бачив там каліку на інвалідному візочку? Він завжди на першому пероні жебрає. Так він теж колись квартири продзвонював.

Від автора: Таки справді вокзальний каліка колись був «домушником». Цю історію я чув не від Олекси, тому переповідаю сам. Той злодюга чистив квартири досить успішно. Аж доки не наколовся. Продзвонив якось, підважив двері ломиком, зайшов у кімнату і спокійненько пакується. А хату цю наймали глухонімі, ті, що по електричках фото з голими бабами продають. Який їхав, таких здибав. Він сумки набиває, а вони на кухні чай п'ють. Допили, чашки помили, зайшли до кімнати, а гість якраз їхній товар надибав. На столі розклав і милується. Глухонімі, як правило, народ міцний. Миттю скрутили незваного гостя, запакували у його ж валізу і викинули з третього поверху. Життя злодію вдалося врятувати, але спеціалізацію він мусив змінити. Цікаво, що найохочіше подають йому саме глухонімі.

Олекса Сирота:

…а ще Старий сказав мені:

— Хлопці зі «злодійської» бригади мають скинутися тобі на пляшку.

— На дві, товаришу підполковник. Одну за те, що Кіціуса не стало, хоча й гріх так говорити, а другу — що не вони, а я вбивцю шукатиму.

— Ну, ти вже, Олексо, їх не дуже… а то я тебе знаю. Колег треба любити.

— А за що, дозвольте поцікавитися?

— Ну, взагалі… — Старий так і не придумав, за що саме я маю любити «злодійську» бригаду і тому буркнув: — Іди, працюй!

А мені хіба що? І піду, і попрацюю. І не дві пляшки скачаю з хлопців, а як мінімум ящик. На знак глибокої поваги до моїх старань.

І тут я розреготався.

— Сирота, ти чого? Це в тебе «білочка» чи нервове?

— Анекдот згадав, товаришу підполковник.

— Згадав, так розказуй.

— А за нього, згідно з новим закритим указом, п'ять років дають.

— То нічого. Строк поділимо: половину — тобі, половину — мені.

— Знаю я вашу половину, товаришу підполковник. Вам, як ветерану, зауваження, а мене — сторожем на овочеву базу.

— Не мороч голову, розказуй.

— Я попереджав! Леонід Ілліч виступає на Політбюро: «Отут дехто вважає, що я небайдужий до нагород. Це неправда. Мені днями товариші з Демократичної Республіки Конго на знак глибокої поваги хотіли золоте кільце в ніс встромити — так я відмовився».

Старий посміявся і погодився: