Валерій Лапікура - Комісар Мегре і Кіціус

Коли до геолога дійшло, у що він вляпався, з нього вилетів навіть позаторішній хміль. Тому на єзуїтську пропозицію:

— Вибирай: три роки чи п'ятнадцять діб? — жертва українського буржуазного націоналізму радісно загорлала:

— Пятнадцать суток, я уже все осознал!

Конторські змилостивилися:

— Гаразд! Але щоб ти за два тижні навчився співати «Заповіт». Та ще й без акценту. Перевіримо.

Ми посміялися над пригодами довбонутого геолога, і я зауважив:

— Скажи спасибі, що зараз не тридцять сьомий рік. Бо махав би ти і далі своїм кайлом, але вже не за великі гроші, а за пайку і під конвоєм. Років так десять-п'ятнадцять.

Сказав, а про себе подумав: де би ти був, йолопе, якби заспівав «Заповіт» на цьому ж місці, тільки не 9-го березня — офіційно, а в день перепоховання, наприкінці травня, коли у парку Шевченка під кожним кущиком по три чекісти сидить. Подумав, але не сказав. Досить, що я вже ляпнув по цій темі колись доценту Прожогіну на лекції:

— Цікаво, чого б це, на відміну від Чернишевського, жоден радянський політв'язень у зоні не написав ані «Что делать?», ані «Кто виноват?». Начебто ж люди були освічені і не за царського режиму сиділи, а за свого, радянського.

Що було! Доцент Прожогін на наших очах досивів, але не видав. Трояка, щоправда, на екзамені всмалив, але то вже дрібниці.

Нарешті приїхав «газик» із райвідділу, і гостя столиці повезли до Лук'янівського СІЗО. Потім з'явилися хлопці, які не один рік «вели» Кіціуса, і пообіцяли вже завтра зранку передати мені всі матеріали на покійного. Натяків на пляшку не зрозуміли, прямих текстів теж. Мовляв, не ти ж його прикоцав.

У кабінетику я знайшов практиканта, про якого вже забув. Дитина випромінювала радісне нетерпіння. Довелося мені виявити максимальну суворість.

— Слухати мене! Хтось невідомий чи невідомі вбили київського «домушника» Кіціуса. І підкинули труп у мішку мало не під самі наші двері. Конкретно — під отой кущик.

Я підвів практиканта до вікна і показав, під який саме кущик. Хлопець був шокований, а я продовжував:

— Ваше завдання — понишпорити поміж людьми, як мишенятко, послухати, про що вони говорять, і доповісти. Виконуйте!

Остання надія вітчизняної криміналістики почервоніла:

— А де ці люди, які про це говорять, можуть бути? Як їх знайти?

— На раз! — бадьоро почав я і замовк.

Бо й справді, де зараз люди збираються, аби поговорити? Це ж тобі не Париж, як сказав один, згадуваний мною начальник. Кав'ярень — як кіт наплакав. Та й у них не розмовляють, а швидко поглинають несмачну їжу і пійло під розлюченими поглядами тих, хто стоїть у тебе над головою, аби зайняти нарешті твоє місце. У розпивочних «Три сходинки», поблизу видавництва «Дніпро» і навпроти консерваторії клієнтура інтелігентна. Але там говорять переважно про те, з якими падлами доводиться мати справу, і хто цим падлам приробляє роги, доки вони самі заробляють на Шевченківську премію або «Заслуженого діяча мистецтв». За два кроки від того нещасного скверика, куди підкинули мішок з Кіціусом, була досить затишна пельменна, але її віднедавна окупували алкоголіки. А вони напиваються мовчки. У чергах за продуктами сваряться щодо «вас тут не стояло!» Ніяких умов для оперативної роботи!

Нарешті я викрутився:

— Підеш до Центрального стадіону, там велика таблиця з результатами матчів вищої ліги, от під нею народ збирається і говорить — з ранку до ночі.

— Так вони ж про спорт, а нам треба про Кіціуса.

— Ну, хтось може і про спорт, а хтось і про Кіціуса. Сідай на тролейбус і їдь. А мені ще попрацювати треба.

Спекавшись практиканта, я взяв три порожні теки і написав на них: «Версія № 1», «Версія № 2» і «Версія № 3». Потім дістав ще три чисті листки паперу і вивів на них якомога акуратніше: «Злодійські порахунки», «Жертва випадкової бійки», «Убитий жертвою крадіжки». Розклав листочки по теках і налагодився думати.

Аж тут без стуку прочинилися двері і встромилася голова практиканта, який мав би вже під'їжджати до Центрального стадіону…

— Товаришу капітан, вибачте, але я забув вас запитати: як Кіціуса по-батькові?

— Дехович. Кликуха така у його батька була — Деха.

— Зрозуміло. Дозвольте виконувати?

— Зникни!

Ще не почав працювати, а вже допрацювався. Інших вчу, а сам злодійську кличку з іменем переплутав. До речі, покійний Кіціусів тато, відомий злодій з Подолу, всім своїм нечесним життям слугував синові за приклад. Він теж був віртуозом своєї справи, бо не існувало на світі такого замка, який Деха не відчинив би звичайнісіньким шматком дроту. Проте, коли йому доручили тримати злодійський «общак», він не виправдав довіри. Потяг собі дещицю, другу, третю… Після кількох попереджень — досить суворих, бо потому доводилося викликати травматологічну «швидку» — побожився все віддати. Але злодійської клятви не дотримав. І з ним розібрались остаточно — втопили у Дніпрі саме на тому місці, де за часів князя Володимира Рівноапостольного хрестили Русь. Лягавих попередили, аби ті не втручалися зі своїм слідством, бо йшлося виключно про справи злодійської честі.