Валерій Лапікура - Комісар Мегре і Кіціус

Ото я все твоєму Старому виклав, як попові, а він мене на Львівській площі і відпустив на всі чотири боки. Іди, каже, живи, каже! Якби не випадок і не Сидір Артемович Ковпак, лежали б ми з тобою на одних нарах. І не треба мені присягатися, що зав'яжеш. Живи — та й край.

Ну, добре, покумекали, побалакали. Тепер до діла. Вбивцю Кіціуса серед наших і не шукай. Здрібнів народ блатний, це правда. Настукати можуть, здати на слідстві, але щоб замочити без причини — ми до цього ще не дожили. Кіціус був правильним блатним. Тож, капітан Сирота, не витрачай даремно сили і по нашому базару не лазь. Єдине, що гарантую — як нам втрапить той фраєр, що пацана порішив, — чекає його похорон без труни і без музики. А тепер давай пом'янемо раба Божого, бо всі ми люди.

Випили мовчки, навстоячки, я хотів заварити собі ще кави, але не наважився. Сидів і слухав, бо всяке терпіння винагороджується.

— Шукай, мент, шукай! Так воно світить, що якийсь фраєр Кіціуса за своє барахло придушив.

Ясно, що він про це ляпати не буде і до вас не побіжить. Ось що тобі допоможе: у Кіціуса свій понт був. Він не одну квартиру в будинку чистив, а щонайменше дві, а то й більше. Запам'ятав? Досить із тебе. Йди гуляй. Проведи його, кореш.

На сходах мовчазний супроводжуючий нарешті заговорив:

— Таксі на тому ж місці. Свої лягаві гроші тримай при собі: все заплачено. Хазу забудь. Ми тут гості. Позичили ключі у однієї роззяви, доки хазяї на югах відпочивають. Сьогодні ж назад підкинемо. Ну, їдь, бо мені ще прибрати треба.

Хоча й було вже пізно, я повернувся в Управу. І не помилився — Старий сидів у моєму кабінетику, роблячи вигляд, що читає журнал.

— Живий? Спати не хочеш?

— Після справжньої кави з коньяком KB готовий ламати асфальт і класти на місце.

— Тоді доповідай.

Я розповів, намагаючись не пропустити жодної фрази.

— Асфальту, Сирота, сьогодні ламати не треба, а от пару речей запам'ятай. Нікому ані пари з уст, бо це той випадок, коли спочатку мене виженуть, а тебе вже навздогін. І ще: сьогодні оті два справжні блатні авторитети порушили злодійські закони. Бо не тільки розмовляли з ментом, а й пили з ним. За це колись однозначно «перо прописували». Себто, ножа встромляли. Та й зараз то не жартики. Тож цінуй.

— Ціную, вчусь, товаришу підполковник. Але я так зрозумів, що першу версію можна далі не розробляти?

— Сирота, не прися поперед старших у відставку. Коли злодійський «авторитет» каже, що до вбивства Кіціуса не мають жодного стосунку «свої», то він має на увазі таких, як сам, професіоналів. А художня самодіяльність і у нашій справі, і у злодійській має місце, має…

— Я би переінакшив, товаришу підполковник. У загальній картині художньої самодіяльності мають місце окремі елементи професіоналізму.

— Олексо, не мороч голову. Піди краще відіспись. А першу течку не викидай. Навпаки, поповнюй, поповнюй. І як начальство викличе — її одразу під пахву — і вперед!

Я ще довго пригадував смак та запах тої кави з будинку під номером, що миттю випав із моєї пам'яті. Як і номер квартири. До речі, табличка з назвою вулиці була кимсь акуратно відірвана. Я це ще на вході зафіксував…

Начальство відреагувало на справедливу критику згори. Крім традиційних чергових, які від нудьги чухались у вестибюлі, з'явилися ще й постові перед входом. Напевне, аби нікому не захотілося наступний труп підкинути прямісінько Генералу під двері: чого вже там… Так от, ці постові сержанти цілодобово вимірювали асфальт перед Управою. І дуже швидко перетворилися на звичну деталь пейзажу.

Одного вечора, коли я запрацювався, підшиваючи черговий стос відповідей на запити, під моїм вікном раптом почувся брязкіт металу об асфальт і характерне сопіння. Звідки у нас коні, та ще й під Управою? Визирнув у вікно — і закляк. Виявляється, це був не кінь, а двометровий міліцейський сержант, котрий кресав металевими набійками каблуків так, що іскри сипалися, і при цьому важко зітхав.

Я зачинив сейф і кабінет, вийшов на вулицю і гукнув цього жеребчика з личками. Сержант виявився надзвичайно симпатичним створінням природи з глухого села за Чорнобилем. Рідний дядько прилаштував дитинку в міліцію, аби її не споїли місцеві хулігани. А зітхав юний велетень тому, що його перевели до нас із дуже гонорового і затишного посту. Щоправда, прослужив він там усього півдня, але гіркоти образи це не зменшувало.

Після курсів цього Івасика-Телесика призначили в охорону Держтелерадіокомітету на Хрещатику, 26. Там його спочатку підняли на глум, коли він зажадав перепустку у діда Панаса. Старий Вескляров, людина благодушна, спершу перепитав: що-що? Бо у нього перепустку вже років десять, як не вимагали. Коли ж зрозумів, що йому не почулося, так само лагідно, як і в «На добраніч, діти» вимовив: «Добре, синку, покажу я тобі перепустку…». Напарник сержанта, ледве стримуючи сміх, потяг його за рукав, мовляв: облиш, але коли той бовкнув: «А хто це?», навпіл від сміху склався не лише напарник, а й випадкові свідки. Невесело було лише сержантикові, хоча він і не здогадувався, що головна халепа чекає на його попереду.