Валерій Лапікура - Комісар Мегре і Кіціус

— Сирота, ти раніше начальства додому не бігай. Хай думають, що ти все усвідомив і до ночі сидиш у кабінеті над версіями.

Я так і зробив.

Через тиждень, коли Генерал, а за ним більшість управлінців поїхали на футбол, зателефонував Старий:

— Олексо, вийди через головний вхід і заверни ліворуч. Там якраз між двома світлофорами стоїть таксі. Сідай на заднє сидіння і нічого не розпитуй. Дуже раджу бути ввічливим, бо це не двірники.

На моє вітання чолов'яга в кепці, який сидів поряд з водієм, лише мовчки кивнув. Машина по Володимирській виїхала на Толстого, далі через Урицького на Чоколівку і нарешті зупинилася у мікрорайоні понад Кадетським гаєм. Довільна нумерація хрущовок у цьому кутку масиву доводила до сказу гостей, пожежників та водіїв «швидкої допомоги». Бо поряд із номером третім стояв не п'ятий, а одинадцятий-ве. Щодо п'ятого, то він чомусь стирчав аж під залізничною колією між номерами один-бе і сім-ге. Було від чого сказитися! Колись ми приїхали у цей лабіринт віддати останні почесті померлому колезі. Півдня автобус із покійником шукав, де ж будинок чотири-же, де чекали родичі. Ще півдня ми вибиралися з мікрорайону на трасу. Нарешті хтось із нас сказав: думаю, покійник був би не проти, якби ми його саме отут і поховали.

Чолов'яга у кепці мовчки провів мене до під'їзду, де смерділо котами та спаленими газетами. Ми піднялися на третій поверх, супроводжуючий відчинив двері своїми ключами, зняв кепку і пропустив мене вперед. У кімнаті з увімкненим торшером і щільно заштореними вікнами сидів у кріслі виразно немолодий чоловік у старомодному двобортному костюмі і віскозній сорочці у смужечку. Він розташувався так, що обличчя його було в тіні. І щось мені підказало особливо не придивлятися.

— Так от, яка вона зараз, радянська міліція, — констатував немолодий, — кажуть, ти Університет кінчав? Приємно, приємно мати справу з освіченим. Коли я був молодим, то допомагав моєму першому лягавому складати на мене протокол. Бо він мав чотири класи, а я аж сім. Роки, роки… пацани казали, що ти каву дуже любиш. Там, на кухні, все, що тобі треба. Звари собі, а ми з корешем по-дідівськи, під мінералочку. З Климом Ворошиловим побесідуємо.

Я слухняно вийшов на кухню, увімкнув світло — і роззявив рота. На мене чекала імпортна кавомолка, яку я бачив тільки в магазині «Берізка», скляна банка з добре засмаженими зернами, а головне — джезва! Красива металева джезва ручної роботи з чеканкою і дерев'яною ручкою. Поряд стояла порцелянова чашка з тоненькими стінками і срібна цукорниця зі срібною ложкою. Хоча руки у мене задрижали від щастя і ні про що, крім кави, я не думав, краєм ока все ж таки помітив, що і на кухні вікно щільно затулене цупкою шторою. Я, не поспішаючи, заварив собі справжній дьоготь і повернувся до кімнати.

Там на столі під торшером уже поблискувала пляшка коньяку KB (народна назва — Клим Ворошилов), стояли три кришталеві келихи, а на тарілках розкошувала закусь, наче змальована з повоєнного видання книги «О вкусной и здоровой пище»: нарізаний лимон з цукром, московський сервелат, канапки з чорною ікрою. Мовчазний супроводжуючий якраз витирав рушником фужери для мінералки.

Господар налив мені по вінця, «корешу» — до половини, а собі на денце:

— Вип'ємо за твого шефа. Якби не він — ми би з тобою зараз не розмовляли. Але оскільки я його дуже поважаю…

Супроводжуючий на знак згоди делікатно кашлянув у кулак. Ми випили. Господар звелів повторити.

— А тепер за тебе, що не побоявся чарку з наших рук прийняти.

Знову випили, закусили. Я взявся за каву. Господар не поспішав переходити до суті справи. Як усі люди його віку в присутності молодих, він любив погратися у спогади.

— Твій Старий вперше брав мене у сорок п'ятому. На Євбазі, там, де зараз цирк стоїть. Я по-дурному вляпався, він мене і пов'язав. Машини тоді у вас тільки на серйозні злочини виїжджали, а таку дрібноту, як я, водили пішки, хоч і через весь Київ. Твій Старий тоді ще зовсім молоденьким ментом був. Веде мене вгору по Воровського на Богдана, а я йому все своє життя розказую. А він слухає і не перебиває.

Зараз ми ще по третій, тільки не за жінок, а за молодість мою пропащу. Я ж на війну прийшов із зони у штрафну роту. До Берліна доповз, гада добив, гріхи начебто кров'ю змив. Давай, начальничок, дембель і довідку, що я чистий перед радянською владою. А мені: «Ещё немного, ещё чуть-чуть!» Японця треба добити. Добили. Везуть назад — тільки не додому, а у фільтраційний табір. Ну, це ми десь п'ятнадцятого серпня япошкам вічний дембель зробили, а фільтрували нас до середини вересня. Нарешті завантажують у теплушки, їдемо, співаємо. Перетнули кордон. І чомусь нас не ліворуч, на захід, а праворуч, на схід везуть. Я кажу: начальник, що за шманці? Я вже тут був, у БАМЛАГУ. З тридцять восьмого по сорок третій. А він: без паніки, громадяни демобілізовані, японські диверсанти ще влітку моста підірвали, тому поїзди поки що в обхід через Тинду ідуть. Отут мене як хто серпом по… болючому. Бреши, куме, але не забріхуйся. Я ж знаю: сам залізничну гілку на Тинду у сорок другому році розбирав. З неї об'їзну дорогу під Сталінградом зробили — на лівому березі Волги. Бо основну німці з гармат роздовбали. Але шухеру не здіймаю. Чекаю ночі. На якомусь полустаночку нас зупинили — цистерни чіпляють. Я начебто до вітру виповз, дивлюсь, а на тих цистернах крейдою написано: пункт призначення Ваніно. Я як стояв, так одразу головою вперед під укіс і драла в тайгу! Бо з Ванінського порту одна дорога — на Магадан. А я саме мізкую, чого це від нас усіх офіцерів ще у Харбіні забрали? До речі, за тридцять років так нікого з них на волі і не зустрів. І з братви нашої теж. Не дійшов, кажуть, пароплавчик до Колими.