Валерій Лапікура - Поїзд, що зник

- Дядю, а ви теж знаєте, що там нікого не закопали?

Я підскочив від несподіванки і обернувся. На цвинтарній стіні сидів юнак з дивною посмішкою. Присягаюся, що хвилину тому його там не було.

- Дядю, я бачив, що вони робили. Але ви нікому не кажіть. Бо училка буде бити за те, що я вночі на цвинтар ходжу.

До мене почало щось доходити. І голос, і манера говорити не відповідали вікові юнака. Потім пригадалося, що отут же, за цвинтарною огорожею якась наволоч додумалася розмістити інтернат для розумово відсталих дітей. Справді, ці бідолахи саме так і розмовляють: скажуть фразу і мовчки на тебе дивляться - як ти до них поставишся? По голівці погладиш, чи потиличника даси?

Я посміхнувся цьому маленькому хлопчику в тілі великого парубка. А він зрадів доброму дядькові і продовжував жваво розказувати:

- Я отут вночі сидів-сидів і дивився: може, мертві з могил вийдуть. А вони не вийшли. Тільки велика машина приїхала. Така, як нам хліб возить. Я злякався, що училці скажуть і заховався за паркан. Але тут все видно через дірки. Я думав, що вони когось викопають, а вони трошки покопали зверху, плиту поставили і поїхали. Я ще сидів-сидів, але мертві вже не вийшли. Бо їх ці злякали. Макаки!

Юнак зіскочив з паркана на землю і довірливо підійшов до мене майже впритул:

- В інтернаті нудно. Училка б’ється. Чужі діти дражнять нас дурками. Макаки! А на цвинтарі добре. Ми тут цукерки з могил збираємо. А у вас є цукерки, дядю? Як нема, то дайте копієчку, я сам куплю.

Я повигрібав із кишень усі дрібні, віддав бідоласі, погладив його по голові і розпрощався. Хлопець зраділо гайнув через паркан, а я пішов головною алеєю до виходу, розмірковуючи по дорозі в стилі Станіслава Єжи Леца: ну добре, цю стінку я пробив головою, а що накажете робити в сусідній камері?

Двох мужчин приблизно мого віку я засік на тролейбусній зупинці суто механічно. По-перше, народу було небагато, по-друге, вони вочевидь кудись поспішали, бо весь час позирали на годинники. Далі почали стиха радитися, здається, чи не варто зловити таксі. Але тут підійшов тролейбус і вони вскочили в нього у мене за спиною. В тролейбусі я за звичкою зашився на заднє сидіння, а ця пара чомусь залишилася стояти посеред салону, хоча вільних місць було досить. За мотоциклетним заводом я вийшов, щоб пересісти на шістнадцятий маршрут - і ті двоє теж вибралися назовні. Підійшов шістнадцятий. І отут знову ж таки за моєю спиною один із тих двох вскочив до салону. Я ще подумав: чи не кишеньковий злодій мене пасе. Але він протиснувся повз мене, ближче до середніх дверей.

Через п’ятнадцять хвилин я піднявся виходити і рефлекторно глянув у вікно. Наш тролейбус повільно обганяли “жигулі” і я міг би присягнутися, що поряд з водієм сидів отой другий, котрий залишився на зупинці біля мотозаводу. Його супутник з Берківців слідом за мною не вийшов, поїхав далі, на кінцеву. Моя оперативна пам’ять зафіксувала ці дрібнички і якби не подальший збіг обставин, то вже через годину ця інформація здиміла б з моєї голови. Але того ранку я не випадково відтягав свою появу в Управі. Бо мене вже третій день вперто розшукувала людина, сама згадка про яку викликала ідіосинкразію. Звичайно ж, маю на увазі нашого замполіта. Але треба зайти, бо накапає Генералові, а воно мені треба?

Наш комісар сидів за столом з виглядом хана Батия, котрий розглядає з Байкової гори повержений до його ніг Київ. Я відрапортував свою появу, витерпів довгу начальницьку паузу і дочекався:

- Біля вікна на столику документ, ознайомтеся, не виходячи, і розпишіться там у списку.

Вимовив так, наче йшлося про врятування земних цивілізацій. А насправді то були всім відомі старі жарти якихось дотепників зі Львова. Ось уже котрий рік поспіль вони перед радянськими святами малювали на стінах свого древнього міста тризуб і короткі націоналістичні гасла. Причому, технічно це робилося дуже дотепно: малюнок і літери вирізалися як трафарет на листку картону, який прикладали до стін чи афіш, за дві-три секунди з аерозольного балончика напилювали фарбу - і готове: „Москалі - геть! Україні - волю!”.

Повторюю, пророблялося це виключно у Львові. Але головна Контора з маніакальною послідовністю кілька разів на рік розсилала відповідний циркуляр по всій республіці - аби упередити поширення досвіду. А ми, дурні лягаві мусили все це з року в рік читати і розписуватися про ознайомлення і нерозголошення.

Текст орієнтировки я знав мало не напам’ять. Однак, повернувся обличчям до вікна і спиною до замполіта і зробив вигляд, що уважно її вивчаю. З комісарського кабінету було добре видно самий початок Великої Житомирської - ріг площі, тролейбусну зупинку, газетний кіоск, невеличку юрбу кандидатів у пасажири… Моя оперативна пам’ять ще не встигла охолонути. Тому я через кілька секунд виділив серед бажаючих полегшити собі життя шляхом штовханини в громадському транспорті дві знайомі фігури. Мої випадкові супутники з Берківців. Вони продовжували нервово позирати на годинники, про щось радитися і взагалі робити вигляд, що страшенно поспішають. Проте, коли на зупинку підкотили три вісімнадцятих і один шістнадцятий тролейбуси поспіль, ця парочка не сіла в жоден з них. Не привернули їхньої уваги і кілька машин таксі з зеленими вогниками, котрі повільно їхали вулицею, явно шукаючи пасажирів.