Валерій Лапікура - Поїзд, що зник

- У Москву?

- Атож! Я згадала: запит приходив із Москви, для якогось союзного міністерства характеристику вимагали і ще багато чого, а він на той час вже в лікарні опинився. Ми документи послали, бо запит є запит, та й людина він був хороша. Але… не судилося.

- То запит прийшов до хвороби чи вже потім?

- Я ж кажу - і тижня не минуло, як його десь з дороги “швидка” забрала. І додому не дійшов, а жінка з ніг збилася, по всіх лікарнях шукала.

- І знайшла?

- Та ні, їй подзвонили, але згодом, бо у нього, доки карета приїхала, хтось документи вкрав, то й не знали, хто він і що він… аж доки сам до тями не прийшов. От же люди, от же доля… уявляєте - в Москві б жили! Про що ще мріяти!

Я провів бабусь до станції метро “Політехнічна”, вже попрощався, але одна з них раптом згадала:

- Юначе, то як же? Ну, про що ми говорили? Підійшли б у гості, ми б вас з дівчатками познайомили…

Я урочисто пообіцяв якось вибратися на оглядини, бо то справа серйозна і не потребує поспіху, ще раз попрощався і рушив переварювати почуту “неперевірену інформацію”.

Наступного дня з самого ранку я засік за собою хвоста.

Так от, наступного дня з самого ранку я відчув, що розжився на персональний супровід. На додачу мене “вело” не якесь там блатне кодло з наміром прихопити без свідків і відмотузити, а професіонали. Оскільки моє прізвище не значилося в куцому державному реєстрі осіб, яким належить особиста охорона, то радості я чомусь не відчув. Хоча б тому, що не був упевнений - чи лише від сьогодні за мною стежать.

Чому я замість Управи поїхав на Берківці - логічно не поясню. Можливо, все та ж клята інтуїція підказала, що небажаного небіжчика найкраще заховати саме на такому величезному комбінаті смерті, як Берковецький цвинтар.

Пхатися до контори кладовища я, звичайно, не став. Досить із мене вчорашніх відвідин відділу реєстрації покійників. Не вистачало ще представитися цвинтарній адміністрації по всій формі і службове посвідчення показати. Є, знаєш, гуманніші методи самогубства. Тому я купив біля воріт стандартного дешевого віночка з соснових гілляк і паперових бантиків та почвалав собі по центральній алеї, уважно вслухаючись, де саме цвинтарні трубадури лабають Шопена. Бо там, де грають, там і ховають. Логіка.

Йти довелося чималенько, бо пару разів, зваблений класично зґвалтованими акордами, я втрапляв не на поховання, а на підпоховання у старих освоєних кварталах. Проте, як це часто буває в професії сищика, на правильний шлях виводить не дедуктивний метод Холмса і не діалектика Гегеля, а класичний метод проб і помилок тов. Маркса.

Після чергового “не туди” я помітив в зручну стежку попід високим парканом. Вона дозволяла швидше дістатися туди, де два п’яні оркестрики змагалися, хто з них голосніше спаскудить класичне творіння безсмертного польського генія. І тут я ледь не спіткнувся об нього. Не об Шопена, зрозуміло, а об невисокий надгробок зі штучного каменю з лаконічним написом: “Такий-то”. Нижче - дата народження, знайома мені з загсівського гросбуха та дата смерті - вчорашній день. Традиційний дизайн доповнювався нашвидкуруч увіткнутою в землю невеличкою металевою загородкою та двома віночками з відповідними написами: “Коханому чоловіку - дружина” і “Дорогому батькові - діти”. Надгробок був не просто крайнім у ряду, а єдиним. Бо далі - мало не півкілометра, до самої головної алеї - тяглися звичайні горбки землі, обкладені присохлими гілками і зів’ялими квітами.

Поспішили! Щоб усе одразу: вбив, закопав і напис написав, що у когось був волоцюга, хтось його любив. А потім з’їв він кусень сала… а біс його знає, що він з’їв! Головне, що вбили, закопали і напис написали. І надгробок припхнули не через рік, як у нас заведено, коли земля осяде, а одразу. Гнали, щоб відзвітувати, от і прокололись. Я підійшов ще ближче і ногою розгорнув свіжу землю. Так і є - на невеликій глибині вкопано дві залізобетонні шпали, до яких прикручено надгробок. Щоб не осів.

Я озирнувся, чи нема кого поблизу, вчепив свого віночка на огорожу, відламав від якогось старого вінка шмат жердини і пошурував ним під надгробком. Точно - тверда, суха земля. Кенотаф! Фальшива могила! Дві шпали, надгробок, трохи сирої землі навколо для маскування - і все. Ні, можливо, десь там, посередині закопано невеличку урну з прахом таємничого волоцюги, але класичної могильної ями під плитою немає.

Я звівся на рівні ноги, обтрусив брюки, аж раптом звідкись згори голос із дивними інтонаціями вимовив: